Битва за Шевченка. Як українці продовжують борсатися в форматі "трьох гетьманів"

Журналіст Богдан Буткевич привіз із серця України – легендарного села Моринців – веселу історію. Історію про те, як два села, наче ті Кайдашенки, зійшлися у вічному герці за право носити горде ім'я "батьківщина Кобзаря".

В своєму пості колега Буткевич дуже точно підмітив головну проблему цієї "шевченківської війни" – доки вони воюють, замість об'єднуватися (так-так, саме на ґрунті малої батьківщини Тараса) і заробляють на цьому значно більші гроші, села гризуться, з'ясовуючи те, що насправді яйця виїденого не варте.

Я з сім'єю кілька років тому побував і в Моринцях, і Шевченковому. Побував – і був неприємно вражений деякими моментами. Скажемо прямо – внутрішній туризм в Україні майже не розвивається. Відповідно, відвідувачів в музеї – дуже небагато. Тобто за логікою їх мають хапати за руки і тягти по усіх історичних місцях. Але ні. Простий приклад – годинна перерва. Це в музеї, де кілька людей на годину – за щастя. Ну добре, ми – люди ідейні, можемо і годину витратити на стояння під хвірткою. Але тільки при нас кілька автівок приїхало і, дізнавшись, що треба майже годину кукурікати, розвернулося і помчало собі далі. Грошики поїхали в інше місце. Думаєте, хтось заплакав за ними?

Вирішили прогулятися по селу (Шевченковому) – до легендарної хати дяка. Це, до речі, єдина на весь двоселовий музей споруда, яка є оригінальною, збереженою ще з Тарасових часів. Круто? Круто. Цікаво подивитися, пофотографуватися? Ага. Тільки через скло. Бо хата накрита павільйоном, куди заходити заборонено. Нам пощастило – музейники навіщось приїздили туди, то відкрили двері, і ми на кілька хвилин забігли, подивилися, подихали історією. Але хіба це нормально?

Зате за звання "батьківщини Шевченка", як бачимо, йде війна не на життя, а на смерть. Щось це мені нагадує легендарне – "я українець, я не хочу нічого робити, я хочу пишатися". А ще – де два українці, там три гетьмани.

В цьому корінь зла для України. Ще з чортових князівських часів. Неважливо, чим, нехай хоч якимось селом – але покерую. Так і розвалилася Русь-Україна. Так знищувалася – в першу чергу українськими руками – Гетьманщина. Так було програно визвольні змагання в ХХ столітті (заради перемоги над гетьманом Директорія навіть з червоним більшовицьким чортом подружилася; а той потім, розділивши українців – порубав їх на шматочки, а кого не дорубав, виморив голодом через півтора десятиліття). Так і зараз намагаються розтягти Україну запорєбрікові вороги, закидаючи ті самі меседжі, ті самі пастки, що й сто, двісті, чотириста років тому…

Здавалося б, політика політикою – але тут, коли мова йде про гроші, вже ж можна якось порозумітися. І порахувати, що "гетьманування" з трьома копійками у кишені, як не крути, гірше за підпорядкування сусідам, якщо з цього в кишені капнуть вже не копійки, а гривні. Але рахувати – не в крові українській. Це нехай клятий шинкар Лейба, вічний антагоніст української міфології, гроші рахує – а українці народ гордий. Вони спочатку все втратять, потім піднімуться на черговий Майдан, а далі знову вияснятимуть, хто головніший і богообраніший…