Австралійська фермерка про пошуки родини під Броварами і вишиванки для співвітчизників

Табіта з родиною живе у Кандело, в австралійському Південному Велсі, займається фермерством. Тато Табіти – українець, а мати - австралійка, тож вона виросла на перетині двох культур.

"Бабуся пережила голодомор, втратила багатьох близьких. Потім спалахнула Друга світова, її забрали у концентраційний табір у Німеччині. Там вона зустріла дідуся. Вони вирішили їхати в Австралію. Тож моя мама – українка, а батько - австралієць", - говорить Табіта.

Дідуся вона не пам'ятає: той помер, коли вона була зовсім маленькою. А от бабуся дожила до 1992-го, була сильною і вольовою жінкою. Хоча не любила говорити про те, що з нею сталося, саме від бабусі Табіта загорілася бажанням поїхати в Україну.

Про родичів нічого не знала. Лишень тітка записала їй адресу, за якою їхня сім'я проживали раніше… Те, що їй поталанило зустріти своїх рідних, жінка називає магією.

Depo.ua розпитав австралійку про поїздку в Україну, пошуки родини і бізнес з вишиванками.

- Табіто, як ви наважилися таки прилетіти в Україну?

- Коли у вас було "Євробачення", відчула: треба їхати, це мій шанс. Донька залишилися з батьками, а ми з чоловіком вирушили у подорож. Багато гуляли по Києву, зайшли у музей Голодомору. Я спитала місцевого куратора щодо цієї адреси. Чи існує вона взагалі. Виявилося, що село моїх родичів – Требухів – біля Броварів. Хлопець пояснив, як туди дістатися.

Ми сіли на метро, потім – у маршрутку. Складалося враження, про нас говорить весь автобус: "Ось, дивіться, австралійці". Вийшли на вказаній зупинці, але не знали, чого чекати.

- Продумали, як будете діяти?

Чіткого плану не було: думали, пройдемося, попитаємо людей, зайдемо на кладовище. Дивимося на адресу, а позаду виникає здоровань. "Який номер?" – питає. А потім впевнено додає: "Ходімо за мною". Ми йшли і йшли. Ставало трохи лячно. "Просто довіряй цьому чоловіку", - казала я собі. І хвилин за 25 ми дісталися будинку. Там, біля воріт на нас чекав інший чоловік. Ми зайшли, присіли, нам налили чаю. За деякий час прийшла Наташа – донька сестри моєї бабусі. А за нею - всі мої родичі, людей із тридцять. Виявилося, живі бабусині брат і сестра, йому – 72, а їй – 77. Ми переночували, з усіма перезнайомилися. Я написала тату, надіслала йому фото і відео. Це були надзвичайні емоції… Ми пішли на кладовище, знайшли там могили моїх прадіда і прабабці, інших родичів. А потім я пішла в дім, де жила моя бабуся. Торкнулася рослин, які вона вирощувала, коли була дуже молодою.

Чоловік Табіти Енді

- Складнощів у спілкування з родичами не виникало?

- Ми всі зразу подружилися, я була зачарована. Це як закохатися... Мої родичі – чудові люди. Вони дали мені рецепти традиційних українських страв. А ще, ми разом почали бізнес. Тепер я продаю українські вишиванки в Австралії. Двоє дівчат з моєї родини підготували каталог, я обрала фото, вони прислали вишиванки. Інші члени родини теж присилають шарфи, прикраси. З листопада продали десь 90 речей. Леді у вишиванках виглядають надзвичайно красивими, жіночними. Але у нас є сорочки і для чоловіків, і для дітей.

Багато людей дивиться на мої фото, питають про Україну. Оскільки я збираюся повернутися в цього року зі своєю сім'єю, може, візьму з собою ще кількох людей. Вони дуже зацікавлені, я ж у захваті від вашої культури. Вона унікальна.

- Себто, можна організовувати тури з Австралії в Україну?

- Так, австралійцям це дуже цікаво. Завдяки наявності традиційного одягу в Україні, наприклад, цікаво ходити на шопінг. А ще, звісно, у музеї. У Києві все таке велике... Коли ми йшли в готель, на Майдані я побачила ось це полотно "Freedom is my religion". Це було неймовірно. Ми поїхали у Лавру і Музей другої світової. Там ми провели біля шести годин. У України дуже трагічна історія.

Одного разу у Києві познайомилися з компанією молодих людей – художників, музикантів. Вони запросили нас на перфоманс у арт-простір. Люди грали сучасну музику, частували місцевою їжею. Ми чудово провели час. Святкування з музикою – одна з найчарівніших українських традицій.

- А що вас спантеличило в Україні? Які відмінності між австралійським та українським світоглядом?

- Бабуся познайомила мене з українською культурою, їжею. Тому сенсацій не було, але відмінностей, звісно, чимало. Австралійці – сильні люди, багато працюють, але самодисципліни у українців більше. Вони дуже горді, все роблять дуже добре.

У австралійців і українців схожі проблеми у сфері система здоров'я, зайнятості, освіти. У на теж є корупція. Молоді люди виїжджають з сіл, хочуть здобути професію. Середній вік фермера – 60 років.

Мені дуже сподобалося українське бажання зберегти свої традиції, і ваша ідентичність – це дуже важливо. У нас люди навпаки фокусуються на сегрегації. У містах є, наприклад, китайські, в'єтнамські спільноти. Прагнення відділитися жахливе. Хоча у нашому фермерському товаристві є чимало людей, які досі допомагають один одному.

- Зараз вивчаєте українську?

- Взяла більше 20 уроків по скайпу з львівською професоркою Соломією Бук. Ми зустрічаємося один чи двічі раз на тиждень – вчимо граматику, перекладаємо тексти. А українська частина моєї родина хоче вивчити англійську – думаю, це легше. Даша, моя сестра, єдина, яка може говорити і перекладати з англійської. Тож наприкінці наших гостин вона дуже втомилася (посміхається).

- Є особливі плани щодо наступної поїздки в Україну?

- Плануємо взяти дітей, а в жовтні приїде батько. Для нього це буде дуже емоційно. Ми ж хочемо зустріти ще більше родини. Знаю, що мій дід був одружений і мав дітей перед тим, як одружитися з бабцею. Скоріше за все, він був з Карпат. Моя родина назвала село, з якому він, можливо, народився. А так, з моєю родиною хочеться жити, спілкуватися, допомагати їм у саду. Ми збираємося пробути в Україні п'ять тижнів.

- Українці в Австралії взагалі спілкуються, збираються разом?

- Коли українці зустрічаються, збирають цілий захід із службою в церкві, готуванням їжі, музикою, співами. Моя бабуся завжди казала нам ніколи не забувати про Україну. Вона була надзвичайною жінкою. Мені ж дуже подобається пізнавати вашу культуру – українці надзвичайні.