Атовець-вишивальник: Ікона, що була зі мною на війні, зникла

Сумчанин Ігорь Лугина до війни вчився на фізрука, займався легкою атлетикою і зустрічався з красунею Мариною, з якою вони познайомилися ще в школі. Під час Революції гідності не всидів і поїхав на Майдан. А невдовзі після Майдану, як почалася АТО – на війну, одним з сотень добровольців першої хвилі. Згодом підписав контракт і опинився на передовій.

"Я вже з військової частини родині подзвонив, сказав про це", - зізнається він з лукавою посмішкою.

В першу ж відпустку Ігоря вони з Мариною одружилися, в другу він здав сесію. Під час третьої відпустки Ігор та Марина відчули, що хочуть стати батьками.

"Мало що може в житті трапитися", - пояснюють, чому до повернення з війни вирішили не чекати. А невдовзі після того, як Ігор отримав звістку, що стане батьком, сталося страшне.

31 січня 2017 року був черговим днем, коли на Світлодарській дузі (ділянка фронту біля Бахмута) тривали запеклі бої. Бойовики гатили з усього, що мали, майже без перепину. В черговий раз, коли стрільба трохи вщухла, молодший сержант 1-ї роти 54-ї мехбригади Збройних сил України Ігор Лугина та інші хлопці заходилися тягати мішки з піском, що лежали над бруствером окопу. Треба було поновити укріплення до початку нового обстрілу.

Залишився один мішок, коли Ігор почув хлопок, а за ним - пекучий біль. Спрацював ворожий снайпер.

"Я був в броніку, але куля зрикошетила, увійшла в бік, між бронежилетом, пробила легеню і хребет", - згадує атовець.

До тями прийшов вже в госпіталі в Дніпрі. Страшенний біль, від якого навіть очі несила було відкрити, з часом минувся але ноги Ігор не відчуває досі. Лікарі кажуть різне – від "потерпіть, скоро встанете на ноги" до "не сподівайтеся марно, ходити ви вже ніколи не будете".

Очевидно, що треба не опускати руки, знайти ще лікарів, спробувати всі доступні методи лікування. Тільки в Ігоря цих доступних дуже мало: живе в орендованій кімнаті з дружиною і тещею, постійного заробітку не має, освіти не має, навіть продати нічого.

Рятуючись від депресії Ігор після госпіталю занурився у рукоділля. Власне, свою першу картину він вишив ще до війни.

"Це була маленька ікона, не пам'ятаю вже, яка саме. Я її в АТО із собою взяв і постійно носив з собою, а після поранення вона зникла", - розповідає. Каже, що вишивати почав за компанію, бо вся родина цим захоплюється: дружина, мати, бабуся і молодша сестра.

Після виписки з госпіталю вишивання стало для Ігоря доступною розвагою, розрадою і надією на одужання. Шиє бісером по готових схемах, не тільки ікони, а й картини з різними сюжетами. Каже, починаєш вишивати і поступово забуваєш про все інше, захоплюєшся роботою, починається азарт ще більше вишити. Навіть з'являється апетит.

"Отак вранці починаєш і до самого вечора, тоді й погані думки в голову не лізуть і кошмари не сняться. Для мене це теж реабілітація, тільки моральна", - каже. Але усе ж таки одного вишивання замало, необхідно робити спеціальні вправи, розтягувати хребет. Це якщо й не підніме з візка, то укріпить здоров'я.

Ігор багато чув про реабілітаційний центр в Трускавці, місяць лікування там коштує сто тисяч гривень. Подружжя мешкає в орендованій кімнаті, ділить її з матір'ю Марини, тепер ще народився малий. Прибутків жодних нема – живуть на гроші, що вдалося відкласти з Ігоревої зарплатні під час війни, пенсію з інвалідності він поки що не отримує.

Щоправда, держава виплатила компенсацію за поранення. Цих грошей могло би вистачити майже на півроку реабілітації, але Ігор і чути не хоче про те, щоб витратити їх на себе. Бо росте малий, йому треба підгузки, молочну суміш і чим далі, тим більше всього. А коли він, Ігор, знову зможе працювати і ким – невідомо.

"Щоб підняти мене на ноги, цих грошей може не вистачити, а нам ще дитину піднімати. На які кошти мені потім утримувати свою родину? Та й мені на лікування багато грошей іде – застуди і все таке різне. Виявляється, коли людина на візку, в неї імунітет слабшає. От я зараз тиждень із застудою пролежав, добре, якщо тисячу на ліки витратили. В мене ж ще легені пробиті, там свої нюанси. Та капець, дешевше один раз вже похорон зіграти", - сумно жартує він.

Волонтери назбирали приблизно половину суми на один місяць реабілітації. Ігорю дуже хотілося б заробляти собі на лікування самотужки тим, що він зараз може робити – вишивкою картин, але, зітхає атовець, грошей це приносить небагато. Десь на 20 тисяч за рік наторгував. Зрозуміло, що з таким заробітком про реабілітацію залишається тільки мріяти.

Для більш стабільного заробітку Ігор планує поновитися в педінституті, який зрештою кинув через війну і довчитися за обраною спеціальністю.

"Я розумію, що вчителем фізкультури мені вже не бути. Ну, хоч вищу освіту отримаю, легше буде влаштуватися на роботу, - розмірковує. А на припущення, що може усе ж пройде реабілітацію і вона підніме його з візка, вибухає радісним сміхом. - О, якби я одужав, я б мабуть половину міста до себе в гості запросив і сам нагодував. Борщем! І ще чимось таким, смачним".

Марина мріє, як ії чоловік і син вперше зроблять кроки разом. Враховуючи, що малому тільки три місяці, для здійснення цієї чудової мрії, ще є час.

Якщо ви хочете замовити Ігорю вишиту бісером картину чи ікону, або придбати одну з тих, що є в наявності, пишіть йому сюди.

Номер картки для бажаючих допомогти 5168742706350455 Лугина І.О.

Читайте також: Як боєць АТО плете собі нове життя після дембелю