Текст: Валентина Емінова
Фото: Олександр Хоменко
Яйце-райце

Як вимушені переселенці закінчують хату бійцю АТО
І готуються почати новий проект. На Київщині закінчується будівництво двоповерхового будинку – вимушені переселенці власним прикладом довели, що звести хату, не маючи жодного досвіду і мінімальний бюджет – це реальність.

Журналісти Depo.ua знову відвідали унікальний будмайданчик, на якому потроху виріс купольний дім вартістю близько вісьма тисяч доларів.

У листопаді 2016 року ми вже писали про них. Двое горлівчан, Андрій та Михайло, взялися побудувати хату бійцю медичного батальйону Павлу. Влітку минулого року він, після поранення, повернувся додому, волонтери допомогли отримати клаптик землі в селищі Семиполки. Павло, який мав ідею побудувати саме купольний дім (бо бачив такий на Західній Україні і сподобалося), знайшов в Інтернеті Андрія, який тоді виїхав з Горлівки, шукав новий спосіб заробітку і тільки-но створив свою "Дехату".

В Андрія були ідеї і розрахунки, в Павла – земля і трохи грошей, і так колишні вимушені переселенці Андрій Півоваров і Михайло Спотар почали будувати першу в своєму житті хату для атовця Павла Білоуса. В серпні минулого року вони оселилися в наметі на чистому полі, за три тижні зробили фундамент з 46 бетонник тумб, залитих в землю і почали зводити на ньому двоповерховий будинок із дерев'яних трикутників. Зсередини і зовні ці трикутники зашиваються в ОСБ (орієнтовано-стружкові плити), а всередині, для тепла, прокладається мінвата. Завдяки тому, що дерево і мінвата дешевші за цемент і цеглу, а напівсферичний дім легше опалювати, хата виходить дуже економною.
Розраховували встигнути до холодів, та й скоріш за все встигли би, але ж завжди є одне "але". То техніка вчасно не приїжджала, то постачальники з матеріалами підводили і нема було з чого будувати, а потім погода як сказилася і наприкінці жовтня стало холодно, немов у грудні. В свердловині замерзла вода, постійно ламався електрогенератор, працювати при -5 градусах, коли цілодобово гуляє сильний вітер, ставало нестерпним. Тим паче, що Андрій і Михайло ночували в полі в наметі і навіть термобілизни не мали.

18 листопада, коли ми приїжджали, в полі лежав сніг, будівельники, колишній айтішник та перекладач, скидалися на героя Ді Капріо з "Легенди Г'ю Гласса", а холод і вітер були такі, що навіть біля багаття не зігрієшся. Андрій та Михайло гріли воду на багатті, пили чай з хлібом і поки світлий день, вперто зашивали каркас із трикутників у плити ОСБ.

Роботи залишалося, за їхніми розрахунками, на місяць, коли 25 грудня вони зібрали речі та поїхали додому. Законсервували будівництво. Майбутні жителі - Павло з дружиною Олею і синами, переїхали поближче до своєї майбутньої хати, щоб приглядати за будинком. Наразі в Павла на аватарці у "Фейсбуці" фото теперішнє фото будинку, а в Олі – яким він був узимку.
ДІАМАНТ ПОСЕРЕД ПОЛЯ
Цього року погоді було як пороблено: сніг почався аномально рано, в листопаді, а закінчився аномально пізно, в квітні. Тільки 18 травня Андрій та Михайло змогли повернулися на свій перший в житті будмайданчик. А через тиждень ми знову навідалися до них, щоб подивитися, як здійснюється мрія вимушених переселенців налагодити бізнес, заробити грошей собі на житло і повернутися до нормального життя.

Коли нема снігу, будинок вже й не так і нагадує каркас для гігантської юрти. Він повністю зашитий в плити ОСБ, з'явилися двері, вже зрозуміло, де будуть вікна і для чого отой пиптик на даху. Все більше і більше схоже на футуристичну хату.
"Ну як вам?" - питає Андрій тоном батька, чия дитина суттєво підросла.

"Діамант посеред поля", - промовляю я. Добираючись до цього діаманту через поле, по коліно в траві і сухих соняшниках, мала час навигадувати метафор.

"А мі його називаємо яєчком", - відгукується Андрій.

Яйце-райце…
Коли на будівництві на двадцять градусів тепліше, Андрій та Михайло виглядають значно веселішими. Світловий день довший, працювати легше. Тим паче, що їх тепер троє – до будівництва приєднався 20-річний Валентин, також вимушений переселенець.

Андрій, Михайло та Валентин, як справжні українці, одразу ж пропонують пройти в хату і пригоститися чим Бог послав.

"Запалюйте багаття, пане Михайло, - промовляє Андрій. – Треба кави випити"

"Та, це вже не мої проблеми", - меланхолічно відгукується той.

"Що, Валіка припахав? - хитро примружує око Андрій . - Він в нас просто наймолодший, ми на нього все скидаємо. Поки не відбивається…"
Валентин варить пекельно міцну каву і читає "Роксолану" Загребельного. Книжку обирав, як пастух Сантьяго з "Алхіміка" - таку, щоб не швидко прочиталася.

Валя колишній однокурсник сина Андрія Юри. За освітою – механік, слюсар - ремонтник з обслуговування і ремонту заводу будматеріалів. Працівник без досвіду, але, по-перше, молодий і енергійний, а по друге, з 15 років підробляв тим, що клав тротуарну плитку. І в наметі спати звик на військово-патріотичних вишколах.

Він також вимушений переселенець - з Новосвітлівки (Луганщина, Краснодонський район, з 2014 року контролюється ОРДЛО).

"Коли все це починалося, я жив у Новосвітлівці, а працював у Луганську. Ми на одному об'єкті якраз плитку клали, коли стало чути стрільбу здалеку, чоловічків зелененьких зрідка бачив на вантажівках. Ми на все це дивилися косо і "офігівали", - згадує він. – У бік Новосвітлівки прилітало часто: сепари гатили по аеропорту, від наших летіла "отвєтка". Душова розлетілася вщент, а хата дивом вціліла. Скоро ми звідти поїхали, і більше я не повертався. В Ромнах у нас бабуся, от в неї і живемо. Чи буду я далі з Андрієм та Мішею – оцей будинок закінчимо, а там подивимося, як піде".
Поки іде нормально і Андрій каже – закінчать десь за три тижні. Залишилося зашити три яруси в трикутники з ОСБ, утеплити стіни мінватою і зробити підлогу на першому поверсі. Після цього місія наших співрозмовників закінчується, можна вставляти склопакети, робити електропроводку, облицьовувати будинок гнучкою черепицею, підключати сантехніку і … жити. Зима показала, що вітри, холоди, сніги й дощі хата навіть недобудованою витримала чудово. Ніде нічого не перекривилося, не відірвалося і не погнило. Тільки там, де постійно відтаювало і намокало, трошки порозбухали відкриті торці.

"Все навіть краще, ніж я очікував, - тішиться Андрій. Він також пережив зиму добре, у порівнянні з кінцем осені. Сидів за компом, лікував нажиті на холоді хвороби і наїдав 25 кілограмів, на які схуднув за чотири будівельних місяці. – Перший день я просто ходив по хаті, насолоджувався теплом і відсутністю вітру. На другий заліг у ванну, а потім місяць взагалі нічого не робив, сидів увесь в ковдрах, спав і від'їдався".
Михайла першою справою постригли, бо за чотири місяці волосся виросло майже по пояс. А потім – майже за тією самою програмою.

"Міші важче, - розповідає за нього Андрій, в нього двійко малих по хаті бігають, на дивані в ковдрі особливо й не полежиш".

Валентин час від часу намагається читати "Роксолану" . Каже, що давно хотів.
ЛАСТІВЧИНЕ ГНІЗДО
Зсередини будинок – великий і просторий. На першому поверсі (60 квадратних метрів) ніби будуть кухня з пічкою, вітальня, і санвузол, на другому – спальні кімнати. По периметру другого поверху буде п'ять вікон (вони зараз забиті, щоб всередину не потрапляла волога), верхня надбудова слугуватиме додатковим джерелом світла і маяком.
Чоловіки зашивають в ОСБ останні трикутники біля вікна. Робота іде не те щоб швидко і Андрій трохи дратується: тут всього шість типів трикутників, відповідно - шість типів обшивки, але через те, що товщина дощок, з яких робили тріади, може відрізнятися на кілька сантиметрів, шість типів перетворюються на сто шістдесят. Кожен, після того як відміряєш та відріжеш, доводиться тягнути до будинку, прикладати, підрізати, знову переміряти, бо інакше в одному місці піде внакладку, а в іншому утвориться щілина в півтори пальці.

З ранку і до обіду зробили лише чотири трикутники. Тепер треба збирати щось на поїсти і працювати далі, поки не зайшло сонце.
Вони ночують в кунгу, що стоїть неподалік, під прапором ПДШМ, готують на тандирі, що його вирив Павло, по харчі ходять в магазин, а обідають на першому поверсі будинку, приблизно там, де і буде їдальня. Поки що вся їхня кухня - це стіл, на якому складено посуд, бакалію, шматочок сала в целофані.

Із салом теж не обійшлося без пригод, до нього навіть у закритому будинку добралися таємні сили природи. Нашим співрозмовником дуже цікаво, що то за "чупакабра" ніби роздирала те сало пазурами, а потім зжерла пів-пательні макаронів по-флотськи. Великий орел не залетить, для щура чи миші зависоко. Іноді ластівки прилітають, але навряд чи вони б зі сковорідки кришку зняли.

"Я гадаю що це усе ж таки ластівки. Коли їсти хочеш, що завгодно зробиш", - похмуро іронізує Андрій.
Вечерею займається, знову ж таки, Валентин. Страва називається "що є", інгредієнти в ній варіюються. Сьогодні, наприклад, це варена картопля зі шкварками вцілілого після нападу невідомої летючої істоти сала. Десяток яєць спочатку думають також підсмажити із картоплею та шкварками, але вирішують залишити на ранок. Ще є хліб, кетчуп, кава і цукор. Оля, дружина Павла, днями принесла кілька банок кільки в томаті. От і всі харчові запаси.
Валентин стежить біля тандиру за пательнею, Михайло чистить картоплю, Андрій зголошується вказати на місце базування ймовірних викрадачів сала й макаронів - над дверима, в розщелині, ластівки почали будувати гніздо. Дуже хороша прикмета до речі - до здійснення мрій і фінансового успіху. Андрій чіпати гніздо категорично відмовляється. Каже – як Павло захоче, нехай ламає сам.

Мине близько двох місяців, поки будуть знесені яйця, ластівки вигодують нащадків, ті стануть на крило і гніздо можна буде прибрати. Хоча прикмети й тоді не радять це робити.
До завершення їхніх робіт на цьому будинку вже менше місяця і чоловіки плекають подальші плани. Є наступний клієнт, який вже купив землю під Києвом і ведуться переговори про постачання деревини.

Є ще шестеро охочих, Андрій каже, постійно телефонують, консультуються і приїжджають подивитися, і можна було би розділитися на три групи, найняти ще працівників і будувати все літо, але з остаточним замовленням поки що тягнуть. Мабуть, хочуть подивитися, що в них зрештою вийде.
Якщо вийде добре, це означатиме багато хто з вимушених переселенців отримають надію на власне житло. 10 тисяч доларів, у порівнянні з цінами на квартири - не така й непідйомна ціна. Хоча, вельми модну купольну хату може побудувати собі й багатий на гроші – працювати можна з дорогими породами дерева, проекти вигадувати найексцентричніші, а чекати довго все одно не доведеться.

Наразі отакий будинок, як у Павла, коштуватиме десь вісім тисяч доларів і ще дві – на оздоблювальні роботи. Але можна побудувати і менший, ще дешевше вийде. За роботу наші співрозмовники беруть 60% від вартості матеріалів, тобто, якщо набрали матеріалів на шість тисяч доларів, 3 600 коштуватиме робота. Андрій каже, що за умови готовності матеріалів (нарізані дошки і листи обшивки), побудувати хату можна за два місяці.
Будинок-конструктор з готових, зроблених по шаблону модулів – такою ж і була головна ідея їхнього стартапу. Наразі в окупованому Донецьку знайомий інженер розраховує для них станіну, щоб одразу поставити станок, дві торцівки і робити дошки, що ідеально підходитимуть для виготовлення тріад.

До зими можна буде заливати фундамент, взимку готувати матеріали, а як потепліє, - збирати будинки. Два сезони і можна заробити на власне житло.

А поки що родини Андрія та Михайла вивезені з окупованої території, орендують квартири в Ромнах на Сумщині.