Волоське.
Економічне диво
на березі Дніпра
Проєкт «ВеСело», сезон перший, епізод шостий

Від безнадії і забуття - до велопрокату та обсерваторії

Усі села, в яких ми побували у цьому сезоні проєкту «ВеСело», унікальні. У кожного своя історія, у кожному є неймовірні люди, завдяки яким село не губиться на тлі історії і не готується до цілковитого забуття, а живе нормальним повноцінним життям. І ось, будь ласка, - на останньому етапі першого сезону нам трапляється село, де вирує геть незвичне життя. О ні, ми б хотіли, щоб це стало нормою для наших сіл, але поки що погодьтеся, що село, де будують свою обсерваторію, відкрили пункти прокату велосипедів, коворкінг, безкоштовний спортзал і проклали свої туристичні маршрути, це якось не зовсім звично.

Маршрут
Волоське розташоване зовсім поруч із Дніпром. Тобто - з містом. А до річки ще ближче. Лежить просто на березі, і панорами тут чудові. Але щоб ними помилуватися, доведеться нам із Києва проїхати мінімум 463 км. Максимум - 507. Різниця у відстані, як бачите, незначна, та й за часом не суттєва. Основний маршрут - це Київ – Лубни - Решетилівка і далі до Дніпра через P52 - найдовший і, мабуть, найшвидший. Другий варіант - через Золотоношу і Кременчук 466 км, але за часом буде трохи довше.
Тут складно рекомендувати однозначно, який маршрут вибрати: усюди будуть свої труднощі. У першому випадку від Решетилівки майже до Дніпра вам доведеться їхати просто будівництвом. Коли тут закінчать будувати бетонний автобан, буде круто, але поки що комфорту мало.
У другому випадку весь час доведеться їхати дорогою не найкращої якості, з ямами і вибоїнами. Можливо, є сенс повторити наш досвід і вибрати середній варіант: спершу все-таки по М03 (з вічно зачиненими на ремонт ділянками, але все ж комфортною), але повернути на Кременчук, не доїжджаючи до Решетилівки, за Покровською Багачкою. Тут дорога теж не дуже, а часом і геть погана, але зараз це оптимальний вибір, якщо у вашого автомобіля досить великі колеса.

Автомобіль проєкту
Chery Tiggo 8
Як ми і розраховували, нашим партнером в цьому проєкті знову став Chery Tiggo 8.
О, так, ми завжди за щось нове і незвідане, але, по-перше, за один етап Tiggo 8 не став аж таким дослідженим, а по-друге - та що критися, нам сподобалося, і від добра добра не шукають. Великий місткий автомобіль із чудовою підвіскою, прийнятною витратою пального і потрібною нам прохідністю. Наш автомобіль оснащений турбо-двигуном об'ємом 1,5 л, потужністю 147 к. с. і «роботом» із подвійним зчепленням. Потужності двигуна цілком вистачає у всіх штатних ситуаціях, хіба що старт з місця або розгін з мінімальних швидкостей хотілося б дещо жвавіший - це відчувається під час їзди ось такими ремонтними ділянками, де доводиться часто обганяти «каравани» і режим руху такий, що доводиться весь час смикатися. Тим, кому 147 к. с. здаватиметься замало, радимо придивитися до версії з дволітровим 170-сильним двигуном, тим паче у парі з ним пропонується така цікава опція, як гарантія на 1 млн км пробігу або 10 років експлуатації - що станеться раніше. Це унікальна гарантія на двигун. А на машину загалом із будь-яким двигуном надається гарантія 150 тис. км пробігу або п'ять років - гарна відповідь хейтерам, які далі наполягають, що Chery - це не надійно.

Чекаючи на галушки
На Харківській трасі є кілька цілком пристойних придорожніх кафе, де можна добре поїсти в дорозі, хоча ціни нам переважно здалися трохи завищеними. Вони начебто відповідають рівню закладу, але тим, хто вважає, що краще дешевше і простіше, доведеться більше часу витратити на вибір - він не такий широкий. Ми через це не надто переживали, бо у нас відразу був запланований обід у справжньому козацькому хуторі Галушківка - вже майже під Дніпром. Але перед тим радимо заїхати в Китайгород - село відразу за Царичанкою.
Підемо ліворуч?
Направо підеш - коня втратиш, прямо підеш - загинеш, ліворуч підеш – одружишся.
Село відоме з 1667 року, але його назва походить із часів значно давніших. Легенда розповідає, що за часів монгольської навали тут стояла дерев'яна фортеця, де ховалися мешканці навколишніх сіл під час набігів монголів. Червоне полотнище, китайку, що майоріло над укріпленням, тоді знімали, звідси і назва. Сьогодні це звичайне невеличке село, але поруч із ним є гора Калитва. Вона і сама по собі унікальна, утворилася в результаті танення льодовика, висота - 81 м над рівнем місцевості і 145 м над рівнем моря. Але головне - це справжнісінька гора з казки. Саме про неї йдеться в оповіданні, де якийсь богатир під час подорожі Диким Полем на перехресті доріг побачив камінь... Та далі ви знаєте, чи не так? Направо підеш - коня втратиш, прямо підеш - загинеш, ліворуч підеш – одружишся. Чи був камінь, чи ні - невідомо, але легенда гарна, як і краєвиди з Калитви, тож піднятися на неї варто. Тільки майте на увазі - навігатор приводить до стежки для пішого підйому, а трохи раніше є відгалуження дороги, яким можна піднятися просто до прапора на вершині автомобілем. Та підйом дуже крутий і вибоїстий, Chery Tiggo 8 впорався, але якщо кліренс менше 200 мм - не ризикуйте. Шукайте третій шлях, об'їзний, - він теж є, або піднімайтеся ніжками.

Усе справжнє
Козацький хутір Галушківка - типовий зимівник, яких тут, у цих місцях, сила-силенна. Це місця, куди козаки поверталися зимувати, хутори, де мешкали хазяйновиті сімейні козаки. Сьогодні хутір Галушківка розташований на території села Гречане, але що вражає - це не декорації, а найсправжнісінький козацький хутір. Тут сьогодні є три збережені садиби другої половини XIX століття - в одній розташувався етнографічний музей, у другій - майстерня, і третя - це гостьовий будинок, де можна навіть заночувати.
Є, певна річ, шинок і всілякі розваги на кшталт катання на конях та стрільби з лука, та це за бажанням, а музей рекомендуємо, особливо унікальну експозицію «Музей хреста». Ідея такого музею виникла в 2013 році у історика Віктора Векленка, а от господар хутору Володимир Виборний запропонував розмістити експозицію саме тут. Щоправда, всю її ви не побачите - сьогодні в Музеї хреста більше двох тисяч експонатів, найдавнішим з яких - десь тисяча років! Тож усі вони в галушківській садибі не поміщаються.

Схоже на правду
Набравшись козацького духу, в'їжджаємо в село Волоське - наш головний об'єкт дослідження шостого епізоду проєкту. Щиро кажучи, на етапі підготовки до цієї поїздки ми були впевнені, що чутки про Волоське явно перебільшені - чомусь все це було надто схоже на казку про гору Калитву. Та знаєте, що нас миттєво перелаштувало на менш скептичне ставлення? Сміттєві баки.
По всьому селу стоять баки для роздільного збору сміття, і з огляду на їхній стан і навколишню територію, їх явно не поставили до нашого приїзду і вони аж ніяк не декоративні.
Тобто в мегаполісах - не працює, в райцентрах - і не намагалися, а у Волоському вдалося! Як так? Можливо, і все інше правда?
Село Волоське розташоване на правому березі Дніпра, в місці впадіння в нього річки Мокра Сура. Засноване у 1769 році як цивільне поселення Запоріжжя. У 1770 році, за часів російсько-турецької війни, під Очаковом козаки чи відбили у турків, чи взяли в полон велику групу волохів: «Волохи запорозькою партією у границях Оттоманської імперії минулого 1770 року полонені з-під Очакова при тому ж містечку багаточисельно поселені там, де річка Сура впадає у Дніпро». Хто такі ці волохи - на жаль, в межах не лише цієї статті, а й наукової монографії навряд чи вдасться описати, дуже заплутана історія, але зазначимо два аспекти: ототожнювати волохів і румун чи молдован - неправильно, це не одне і те саме. І друге - волоський, він же грецький горіх - родом з Індії, і спершу потрапляв до нас через Грецію. Але коли Мехмед II здобув Константинополь у 1453 році, торговельні зв'язки з Візантією урвалися, і нам довелося міняти постачальників, ми перейшли на закупівлю горіхів у Валахії, це південь сучасної Румунії, звідси й друга назва горіха.
Усе незвично
Напевно, у кожного, хто вперше потрапляє у Волоське, обов'язково хоч десь краєчком свідомості, але промайне думка - а може, хай йому грець, узяти та й залишитися? Село просто на березі Дніпра, гарно тут неймовірно, якось все спокійно, мирно і часом навіть велично.
Думка як для сьогодення, напевно, не така й дивна. Та кілька років тому це виглядало б безглуздою ідеєю. У селі не було доріг, освітлення, не було води, нормальної школи, та геть нічого не було - село просто готувалося зникнути, незважаючи на всі ці чудові краєвиди. Що ж трапилося? Ви не повірите, сталася децентралізація.

Після утворення ОТГ в селі з'явилася нова команда, яка поставила собі за мету відродження села. Її керівник та ідейний натхненник Андрій Пінчук зумів навколо себе зібрати таких самих пристрасних і завзятих людей. Цікаво, що Андрій - священик, і зараз вже як староста Волоського старостату Новоолександрівської ОТГ щонеділі також править служби - незвичайне поєднання. Втім, тут багато всього незвичайного.

Без води немає життя
Сам Андрій при зустрічі посміхається, каже: та ви навіть не зможете оцінити, як все змінилося, село ж звичайне, ви б лишень бачили, що було раніше. Можливо, але дещо ми знаємо. Наприклад, вода. Волоське стоїть на Українському кристалічному масиві, тут просто немає джерел, тому воду постачають із Дніпра - тобто з міста. Система водоканалу була ще радянською, постійно виходила з ладу, тиску не вистачало, і мешканці змушені були сидіти без води. Довелося міняти цілком усі труби, причому, як розповідає Юрій Манько, директор комунального підприємства «Волоські мережі», не було навіть план-схеми системи подачі води, все доводилося відновлювати, малювати з нуля - де які труби, колодязі, лічильники. Зараз тут цілком нова система і унікальна насосна станція, яку замовляли за кордоном спеціально під потреби села. Три насоси, що працюють залежно від навантаження, додаткова станція очищення води, дистанційне керування зі смартфона. Але навіть не це головне.
Паралельно з реконструкцією мережі водопостачання в селі почали війну з незаконними врізками - а вони були чи не в кожному другому будинкові. Уявляєте, яка почалася колотнеча? Та здоровий глузд переміг, сьогодні тих, хто обурений змінами у водопостачанні, вже майже немає. Люди зрозуміли, що якщо платити і не красти, а вода є завжди і під хорошим тиском, це однозначно краще. Те саме було і фактично з примусом до сортування сміття - раніше взагалі мало хто платив за вивезення сміття, тепер якщо не платиш - сиди в купі сміття. Все справедливо. Або ще один приклад - заборона спалювати листя. Вирішено: листя вивозити, в селі не спалювати. Гадаєте, усі послухалися? Але якось врешті змирилися, і тепер це вже норма життя.

Школа мрії
У такій школі просто хочеться вчитися: світло, красиво, сучасно, справді є окремий кабінет, підготовлений під обсерваторію.
Єдине, що бентежить, - вигляд з вікон. З такими панорамами за вікном, напевно, складно зосередитися на навчанні. Діти заходять у школу за перепустками, які водночас є «кредитками» для розрахунку в шкільній їдальні. Коли дитина заходить або виходить, батьки отримують смс-ки.
Гадаєте, такий контроль теж відразу всім припав до душі? Ні, оцінили не всі і не відразу, але оцінили. Зате до того ж директор завжди знає, скільки дітей сьогодні в школі, скільки треба буде продуктів в їдальні – тепер, не закуповуючи зайвого, вдалося значно підвищити якість харчування.

У будівлі старостату з'явився спортивний зал - відкритий для всіх абсолютно безкоштовно. На другому поверсі - бібліотека, але тут є і зручні крісла-мішки, відкритий Wi-Fi, можна взяти настільні ігри, планшети - загалом, справжній коворкінг.

І для душі
А паралельно з вирішенням насущних життєвих потреб у Волоському відкрився і «другий фронт». Людмила Шутяк, що стала для нас гідом по селу, тут – один із головних «двигунів». Людмила, до речі, справжній гід - вона відрекомендувалася як краєзнавець-аматор і менеджер з туризму в селі Волоське.
Вона - одна з тих, завдяки кому в селі з'явилися опрацьовані веломаршрути, велопрокат, таблички-покажчики, QR-коди. А особиста гордість Людмили - етносадиба, власний краєзнавчий музей.
Саме Людмила познайомила нас із Надею Нарушевич - милою дівчиною, що за власним раптовим бажанням опанувала старовинні методи прядіння з овечої вовни і сьогодні проводить у Веселому майстер-класи з народного ремесла. А їхали ми з Волоського під веселі пісні хору «Ромашка» - деяким його учасницям вже за 80, а співають хвацько - хоч в танок.

Момент істини
Дивовижне село – такого набору переконливих аргументів у нашому проєкті ми ще не мали. На нашу думку, Волоське - вельми гідний кандидат, щоб очолити в 2020 році рейтинг найбільш оптимістичних і дивовижних сіл України, але вирішувати остаточно доведеться вам - етап голосування вже незабаром.
Дивіться наше відео і визначайтеся!
Ми ж поки що прощаємося з Волоським, наостанок зробивши тільки обов'язкове паломництво до двох головних визначних пам'яток, між якими - рівно 230 років. Пам'ятник горіху в селі з'явився у 2017-му, а єкатерининська миля - 1787-го. Зізнаємося, друга, незважаючи на історичний контекст, нас вразила трохи більше - може бути, просто через вік, а може, через неоднозначність художньої цінності горіха. У будь-якому разі рекомендуємо відвідати обидві, інакше поїздка в Волоське буде незавершеною.

Поїхали з нами?
Якби нам довелося голосувати не тільки за села, а й за автомобілі проєкту, вибір був би не менш складним, але Chery Tiggo 8 точно був би одним із фаворитів. Так, часто це залежить від ефекту несподіванки - коли ти вирушаєш у подорож автомобілем преміум-класу і твої очікування справджуються, це одне. А коли виїжджаєш на авто за $22 тис., а в підсумку отримуєш враження преміум-класу - це вже інші враження.
Ми чесно намагалися бути максимально об'єктивними, і з недоліків можемо зазначити зависоку для сучасних стандартів витрату палива - вона заявлена на рівні 7,6 л на 100 км, але у нас вийшла ближче до 9,5. Можна призвичаїтися, але якось не сучасно. Плюс абсолютно легкова поведінка на бездоріжжі: у вашому арсеналі буде тільки великий кліренс, але це все. Із плюсів, про які ми ще не говорили (тобто крім приємної керованості, хорошої роботи підвіски і «робота», великого багажника, чудового оформлення салону), хотілося б відзначити повноцінну «семимісність», причому сидіння другого ряду рухаються вперед-назад, нахил спинок регулюється, і на третьому ряду теж можна відрегулювати нахил спинок, тож якщо все це добре підігнати під потреби екіпажу, можна інспектувати українські села навіть усімох.
Приєднуйтесь!