Текст: Марія Король, Віталій Руденко
Фото: Віталій Руденко
Де Лакруа створив "Подільський Версаль", а Леонтович – "Щедрика"
У колоритному Тульчині можна відвідати розкішний комплекс палаців та місця, які надихали геніїв свого часу на створення шедеврів
Незважаючи на те, що Тульчин опинився на узбіччі головних залізничних та автомобільних магістралей країни, дістатись до міста зовсім не складно. З Вінниці цілком прийнятною дорогою можна доїхати за годину-півтори – це 83 кілометри. Крім того, до Тульчина є регулярні автобусні рейси як з Вінниці, так і з Києва.
Розкішне життя і трагічна смерть власника "Подільського Версалю"
Знайомство з містом логічно починати з його головної туристичної принади – родового маєтку Потоцьких, який часто називають "Подільським Версалем". І для того є всі підстави, адже заможні власники не пошкодували грошей на свою літню резиденцію, створивши розкішний комплекс, який не поступався найпрестижнішим палацам Європи. Навіть зараз, коли кращі роки палацу далеко позаду, він вражає своєю розкішшю та красою.
Власністю Потоцьких ці землі стали у 1729 році, коли перейшли до нових господарів від занепалого польського дворянського роду Калиновських. Палац у Тульчині зведений у 1775-1782 роках графом Станіславом Потоцьким. Будівництво здійснювалося за проектом французького архітектора Жозефа Ежена Лакруа. Палацовий комплекс складався з кількох будівель: головного двоповерхового палацу, фасад якого прикрашала колонада з десяти колон, двох двоповерхових корпусів, розташованих П-подібно праворуч і ліворуч від палацу і з'єднаних напівкруглими галереями.

Тульчинський палац вважається однією з кращих будівель в стилі класицизму в Україні. У ньому було продумане все для зручності життя і урочистих прийомів – зрозуміло, згідно вимог часів Потоцьких. Палац мав друкарню, картинну галерея, турецьку лазню, манеж і навіть театр з професійними акторами і репертуаром на кілька опер та концертів. До флігелів вели галереї-оранжереї з духмяними квітами.
З подорожей Європою граф Станіслав Потоцький привозив кращі екзотичні рослини, а талановитий садівник Міллер втілював найфантастичніші ідеї садового декору в чудовому парку з мережею каналів і ставків. Галявини парку прикрашали альтанки, фонтани та скульптури.

Цікавим було рішення з опаленням і каналізацією у величезному палаці. Головний корпус із його залами завдовжки 68 м обігрівався лише двома камінами з рожевого мармуру. Стіни були подвійні, тепло подавалося в простір між ними, таким чином весь палац перетворювався на величезну батарею. Під підлогою палацу проходили канали-галереї, вимощені цеглою – вони мали вихід у парк. Залишки таких каналізаційних ходів зустрічаються і сьогодні під час земляних робіт.
Палац Потоцьких, без перебільшення, є "живою" легендою. Чуток і переказів щодо маєтку одного з найбагатших родів Європи вистачить на декілька оповідань. Не всі, звісно, можна підтвердити чи спростувати, але на деяких варти зупинитись окремо.

Одне з народних оповідань – про походження багатства роду. Не розуміючи, звідки у пана стільки золота, селяни були переконані, що Потоцький оселив у палаці ченців-алхіміків, які виробляли для нього золото. Чи є в цьому хоч доля правди – невідомо, але про наявність величезної підземної скарбниці письмово засвідчив небіж господаря палацу Леон Потоцький. Одного разу, стверджував він, Станіслав-Фелікс вирішив віддячити племінникові за якісь послуги. Удвох вони спустилися у підземелля, суцільно заставлене шафами із золотими монетами. Але дядько в останню мить зупинився, трохи поміркував і вручив Леону лише одну монету.
Підземелля палацу досі розбурхують уяву археологів. Подейкують, що у Потоцьких було ціле підземне місто! Відомо, наприклад, що між палацом графа й костелом домініканського монастиря, розташованим у центрі Тульчина на пагорбі, був прокладений підземний хід настільки просторий, що Станіслав-Фелікс їздив там на трійці. Є задокументоване підтвердження наявності підземних ходів у виданні "Пам'ятники містобудування і архітектури Української РСР". Тульчинці розповідають, що там можна було надовго заблукати – дехто начебто знаходив там різноманітні речі: кайдани, посуд, мішки з зерном. А от скарбів Потоцького досі не знайшов ніхто.
Станіслав Потоцький увійшов в історію, зокрема, і своїми бурхливими романами. Все його життя було насиченим любовними переживаннями, а перший шлюб став справжньою трагедією. Станіслав Потоцький одружився проти волі батьків, таємно повінчавшись у 1770 році з Гертрудою Комаровською, дочкою бідних шляхтичів. Його батьки, розчаровані такою партією для сина, організували викрадення невістки з метою передати її в монастир і надалі розірвати шлюб. Під час викрадення дівчина безглуздо загинула: віз викрадачів дорогою зіткнувся з обозом чумаків, і Гертруда, щоб привернути увагу, почала кричати. Аби заглушити крик, викрадачі закидали її подушками, ненароком нещасну задушивши. Її тіло кинули в ополонку, тож знайшли загиблу виявили тільки навесні.
Станіслав, шокований смертю коханої – до того ж, вагітної – мало не наклав на себе руки. За три роки він одружився з Жозефіною Вандалін-Мнішек, що належала до багатого та знатного роду, та ще за кілька років подружнього життя по вуха закохався в заміжню жінку Софію де Вітт – ту саму, на честь побудований уманський парк "Софіївка". Далі тривалий час Станіслав домагався розлучення зі своєю законною дружиною, а Софія – з чоловіком. У цей час коханці жили цивільним шлюбом, у них народилося двоє дітей. Тільки в 1798 році вони узаконять свої стосунки. Софія виявилася фатальним коханням Станіслава Потоцького – за деякими даними граф помер, не переживши зради своєї дружини, та ще й не з кимось, а з його сином Юрієм.

Із Потоцькими пов'язана ще одна слава Тульчина. Свого часу маленьке містечко вважалося мало не центром картярської гри в Європі. Краєзнавці пояснюють це пристрастю одного з нащадків графа до азартних ігор. Сам Станіслав Потоцький був дуже ощадливим і дбайливо ставився до свого імення, а от синові Юрієві таких якостей прищепити не зумів. Саме через специфічні уподобання Юрія Потоцького "на гастролі" до Тульчина приїздили професіонали та шулери з усіх усюд. Вони привозили у Тульчин десятки кілограмів золота, де його пропивали і програвали. Так тривало років із десять, поки господиня палацу Софія не наполягла прибрати картярське кубло із Тульчина.
Софія де Вітт
Юрій Потоцький
Як Тульчин надихав Суворова та Леонтовича
У кілометрі від великого палацу, на головній вулиці Тульчина, розташований так званий Малий або Новий палац. Збудований у стилі класицизму в 1775 році, він не справляє такого враження, як "старший брат" – серед самих тульчинців швидше можна почути "казарми", а не палац. Така назва укорінилася, вочевидь, ще з часів, коли тут квартирувались солдати Другої Російської армії. Власне, передали палац у користування армії майже одразу від моменту побудови. Дослідники припускають, що таким чином Станіслав Потоцький намагався показати лояльність до Росії.
Палац перебудували у казарми у 1815 році силами полонених французьких солдат, відтак, первісного планування та інтер'єрів не збереглося. Нині тут розміщений ветеринарний коледж Білоцерківського національного аграрного університету.

Утім, скромний Новий палац цікавий передусім не виглядом, а історією. Тут в 1796-97 роках розташовувалася ставка російського полководця, фельдмаршала Олександра Суворова, чиє прізвище тісно пов'язане з цим краєм. Відому книгу "Мистецтво перемагати" Суворов написав саме тут, у своїй штаб-квартирі.

Біля однієї з візитівок Тульчина - Христо-Різдвяного кафедрального собору, колишнього домініканського костелу 18-го століття, стоїть величний пам'ятник полководцю.
У десяти кілометрах на південь від Тульчина, у селі Тиманівка розташовано музей Олександра Суворова. Тут, у колишньому садибному будинку управителя Тиманівського маєтку, він проживав у 1796–1797 роках.

Музей має унікальну збірку одностроїв офіцерів і солдатів російської армії кінця 18-го століття, зброю та штандарти російських, французьких, турецьких військ 18-го століття, нумізматичну колекцію. Всього налічується близько 1300 експонатів.
У 1967 році музею присвоєно звання "народний". В цьому ж році музей О. Суворова був включений до Всесоюзного туристичного маршруту "Поділля".

Ще одна тульчинська цікавинка – музей-квартира відомого українського композитора Миколи Леонтовича, автора найвідомішого "Щедрика". Розташований музей на відстані кілометра від палацу Потоцьких на провулку Леонтовича, 8.
Коли була жива донька композитора Галина Леонтович, музей складався з меморіальної кімнати та кімнати, яка розповідала про творчий шлях композитора. Саме вона зберегла та передала музею багато речей батька – камертон, диригентську паличку, диван, дорожню валізу, письмовий стіл. Сьогодні музей-квартира Леонтовича складається з трьох експозиційних та двох меморіальних кімнат.

Унікальним є фортепіано композитора. "Ось за ним у сувору зиму сидів у голоді і холоді батько, –згадувала про це Галина Леонтович, Закутає ноги ковдрою, хукає на пальці і грає, грає, наче не помічає жорстокої дійсності. Для нього існувала тільки музика. Мама створила максимальні умови для його творчого спокою і настрою. Вона, очевидно розуміла, ким є і ким залишиться Леонтович для України".
Майбутній композитор, хоровий диригент і педагог народився в 1877 році у селі Марківка тодішнього Гайсинського повіту. Чималий творчий етап Миколи Леонтовича пов'язаний саме з Тульчином, де він викладав музику і спів у єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. Саме у цей період створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний "Щедрик", а також "Піють півні", "Мала мати одну дочку", "Дударик", "Ой зійшла зоря". У Тульчині він познайомився з композитором Кирилом Стеценком. У 1916 році Леонтович ненадовго перебрався до Києва, але у 1919 році повернувся в Тульчин, рятуючись від переслідувань. У містечку уже іменитий на той час композитор заснував музичну школу, що працює й донині.
Чому Пушкін увіковічнив Тульчин у своїй поемі "Євгеній Онєгін"
"…Блестит над Каменкой тенистой

И над холмами Тульчина,

Где Витгенштейновы дружины

Днепром подмытые равнины .

И степи Буга облегли,

Дела иные уж пошли…"
Цими рядками у своїй знаменитій поемі "Євгеній Онєгін" поет Олександр Пушкін відзначив місто, в якому йому довелось побувати тричі. Пушкін з властивою йому лаконічністю дав чіткий опис характерних крутих пагорбів над Бугом, які відкриваються на околиці Тульчина.
Перший візит Пушкіна до Тульчина припав у період його заслання на південь у 1821 році. За свідченням істориків, бажання відвідати містечко у поета було давно, що пояснюють зв'язками з декабристами. А в історії таємних організацій декабристів - Союзу благоденства і Південного таємного товариства - містечко Тульчин відігравало важливу роль. Тут був штаб другої армії, тут жили Павло Пестель та інші учасники руху, тут відбувалися зустрічі та наради членів таємного товариства.

Згодом Пушкін ще двічі побував у Тульчині - в серпні і листопаді 1822 року. Як пам'ять про ці короткі, але викарбувані у віршованих рядках "тульчинські віхи" життя, у центрі міста стоїть погруддя видатному поету.
В матеріалі використані світлини з відкритих джерел.