У Донецьку він працював таксистом. Вивіз на своїй машині з зони АТО 75 людей, але на всю Україну прославився після того, як офіціант львівської кав'ярні Vapiano, куди Рома прийшов на зустріч, вигнав його на вулицю, бо той здався йому підозрілим.

Це був чи не перший його похід у кафе

"Я не ходжу по ресторанах бо я розумію, що я бридкий. Гидують. Але мене запросили на зустріч. Я себе звинувачую…", – страждаючи від кожного слова, Роман пояснював журналістам, що сталося. Він такої слави собі не хотів.

Про ситуацію написали в соцмережах, піднявся чималий ґвалт, люди наполягали, що треба гнати того офіціанта у шию, а як ні – то закрити ресторан. Потім Марина Порошенко, дружина президента, запросила Рому на каву.

Щоправда, не сама у Львів приїхала, а йому довелося їхати в Київ, але зрештою, чоловік того і вимагав – щоб ставилися до нього як до інших людей. Прийнявши запрошення, він започаткував акцію #накавуздругом, щоб всі люди з особливими потребами могли відчути себе людьми з рівними можливостями.

"Хочу запросити вас всіх, друзі, розпочати акцію. Якщо ви вже маєте друга з особливими потребами – запросіть його в кафе або ресторан. Спілкуйтеся, веселіться, пийте каву, чай, їжте млинці, сирники, бургери або торти. Не забувайте сфотографуватися і поділитися фото з хештегом #накавуздругом".

В кожному з цих слів – детально описана мрія. Про чай і каву, про пухкий сирник і красивий торт і неодмінно за столиком в красивому кафе. Більшість українців з діагнозом як в Роми бачать кав'ярню тільки через прозору вітрину. В європейській країні, в 21 сторіччі.

Взагалі-то, Рома не дуже затятий мрійник. Більше за все він любить їздити і спілкуватися з людьми. Три роки тому вийшло так, що ці дві пристрасті завели Рому у Львів.

Роман Кисляк народився в Макіївці, в родині шахтаря. ДЦП виявили не одразу – тільки коли вчасно не сів, потім не підвівся на ноги і не пішов мама забила на сполох і почала ходити по лікарях.

ДЦП, інвалід третьої групи. В довідці МСЕК, з якою вже не треба підтверджувати діагноз кожен рік, з невідомих причин поставили другу групу, згідно з якою Рома не може їздити на машині без ручного керування. За рік до цього він отримав водійські права. Важко далася теорія, керування здав із першого разу. На звичайному авті.

А далі Ромі почало муляти.

"Тато поїхав у відрядження і я взяв його машину без дозволу, – розповідає він. – На дорозі мене зупинили, попросили підвезти, ще заплатили гроші. Мені сподобалося. Наступного дня я подзвонив в одну донецьку фірму, попросився водієм. Вони сказали, що їхній водій іде у відпустку, тож мене беруть! Поки тато був у відряджені, я вже встиг отримати зарплатню. Він приїхав, я кажу: тату, я хочу працювати на твоєму авто. І так ми постійно конкурували за його машину (сміється). Потім я підвозив одну дівчину, і вона каже: а чого б тобі не мати власної машини? Візьми, каже, кредит і купи, а з заробленого віддаватимеш. Так в 2007 році я купив "Опель" і почав таксувати. Ніхто мене не брав у свою фірму, тож я сам працював".

Коли в Донецьку почався Євромайдан, Рома був серед мітингарів.

"Коли його розігнали, ми стали збиратися під приводом групової молитви, – розповідає Рома. – А потім, коли війна почалася, увесь цей Майдан перетворився на волонтерський "двіж" – кожен щось робив. Я спитав у Сергія Косяка (волонтер і пастор із Донецька, – ред) чим і я можу допомогти? "А що ти вмієш?" – спитав він. Я сказав, що можу їздити і перевозити людей. Знаєте, що це таке, коли ти хочеш бути корисним і не можеш. А тут по повній програмі! Я так радів!"

Рома – віруючий, але не розуміє питання про належність до певної конфесії. Каже – він там, де проповідують Христа розіп'ятого. Що всіх нас об'єднує Христос, а хто ти – не важливо. Зараз у Києві він ходить одразу до п'яти церков.

Донецькі пастори знайшли Роману стареньку "Таврію" на якій він вивозив людей. Сніжне, Піски, Шахтарськ і Дебальцеве. Каже – тоді не боявся, а зараз як згадає – стає страшно.

"Поїхав у Шахтарськ за одним дідусем і мене там взяли ці "ДНРівці", дуло до скроні приставили. Влаштували допит. А іншого разу в Дебальцевому поклали обличчям у асфальт і направили на мене "муху": "хлопцю, а ти часом не диверсант?" Ну якого біса я диверсант, як?! – вигукує Роман. – Це смішно!"

Рома замовкає і дивиться на свої руки

"Коли вже ця війна закінчиться... Дурна-дурна. Всю землю кров'ю залило"

Після двох затримань Роман і вирішив, що треба виїжджати з Донбасу, бо раптом кинуть у підвал. Буде батькам халепа.

Священики, із якими він познайомився під час донецького майдану, запросили його у Львів. Церковна громада виділила будиночок: коридор, кімната кухня і санвузол. Наступного дня він пішов на біржу праці і встав на облік. Машини тоді в Роми вже не було – з початком війни в родини настала скрута з грошима і довелося продати, щоб віддати борги.

"Почали мене кожен день ганяти по роботодавцях. Ті відмовляють, а якось сказали: давай трудову, ми тобі 300 гривень на місяць платитимемо, ти тільки більше сюди не ходи. Я кажу – та мені ж навіть на їжу не вистачить. То вже був якийсь гаплик. Сиджу, плачу. Підходить монах: "Не плач, ти ким був у Донецьку? Таксистом? У мене є ідея дати тобі вудочку, щоб ти сам собі ловив рибу. Будеш у Львові таксувати?" – обличчя Роми висвітлює усмішка, і з нею він – не змучений поневіряннями, а щасливий, красивий…. Здоровий. – Я розсміявся, а він каже: серйозно, ми тобі допоможемо купити машину. Від церкви дали 1,5 тисячі доларів, друзі з Америки допомогли, подруга з Німеччини прислала тисячу євро, в мене ще була заначка, і купив собі "реношку". Вранці приїхало багато журналістів, показали мене в новинах і після цього посипалися замовлення. А якось дзвонить чоловік з Великої Британії, каже, що завтра буде у Львові і просить його зустріти. Англійською мовою. Я його ледь зрозумів. І він мене ледь зрозумів. "А як ви мене знайшли?". "Через фейсбук". Це так круто!!"

З українською у Львові в Роми проблем не було. Каже, вивчив її ще в Донецьку, але на заході України зрозумів, що шліфуватиме її ще довго

"У Києві, до речі, я швидше за все забуду українську", – жартує.

Ми зустрічаємося в Києві, куди Роман перебрався півроку тому зі Львова, і разом ідемо пити каву. Після того випадку з Vapiano Рома був у різних кав'ярнях десятки разів, але все одно заходить всередину несміливо, ніби остерігаючись, що його знову виштовхають у спину.

Такого не стається.

Хотілося б написати "звісно, такого не стається", але й сьогодні нема впевненості, що з людиною, яка має особисті потреби, такого як з Романом не відбуватиметься.

Нагадуємо Ромі, як рік тому він закликав Марину Порошенко зробити 2018-й роком толерантності до людей з інвалідністю.

"На Подолі я бачив рекламу, що оголосили 2018-й роком німецької мови, – сумно відгукується він. Він на межі зневіри. Рома, який інклюзивно отримав вищу освіту (дві – психолога і журналіста), тепер каже, що без інклюзивної роботи це нічого не варте.

Рома шукає роботу вже півроку. Кожні 60 днів їздить відмічатися у Львів і кожного разу, коли перетинає межі області, мусить повідомляти у соцзахист, бо інакше припиняться виплати. Все як у звичайного вимушеного переселенця, тут держава його ніяк не дискримінувала.

Можна було би перереєструватися в Києві, але поки триватиме процедура, Ромі доведеться жити без пенсії. Пенсія в нього 1 200 гривень. На місяць. На ці гроші треба їсти (а він, через проблеми з дрібною моторикою може керувати машиною, чи набирати текст на комп'ютері, але не може готувати їжу), орендувати житло. Рома живе в хостелі і щоб не з'їхати з глузду, цілими днями тиняється містом, вивчаючи київські дороги.

"Кожного дня повертаюся додому через підземний перехід – а там люди сплять. І мене свердлить думка – вже завтра це місце може бути і моїм ліжком", – ділиться він.

До Києва зі Львова Рома переїхав, коли відклалися плани обзавестися власним житлом. Після обстрілу Авдіївки, де наразі живуть батьки, він дуже хотів обзавестися хоча б крихітною хатиною, перевезти їх і жити знову разом. Один з пасажирів розповів йому, що цілком можливо за 16 тисяч побудувати хату в селі. Він продав свою "реношку", віддав 10 тисяч на будівництво і вмовив батьків продати дім в Макіївці. Вони вже збиралися зимувати разом, але на жаль не продається дім і все заморозилося. Машини більше нема, працювати нема на чому. Тепер Рома гаряче мріє працювати в якійсь фірмі водієм.

"В мене нема красивої фігури, я не дуже чітко розмовляю. Але я 15 років за кермом, чотири рази їздив зі Львова в Маріуполь, об'їздив Донбас і Крим. Кілька разів навіть їздив у Європу за допомогою бла-бла-кару – мої пасажири сплачували бензин, а я їхав безкоштовно і був їм за водія! Але в Україні я не можу знайти роботу", – нервує Роман.

"А якби у вас пенсія була 10 тисяч гривень ви б все одно рвалися працювати?" – питаю.

Рома не вагається: "Так, я все одно хотів би працювати. Це самореалізація. Отут (дістає свої довідки) написано, що я інвалід. Оце робить нас інвалідами і нещасними. А коли ти просто працюєш – ти не інвалід!".

На шляху до цієї простої, невибагливої мрії – працювати, Київ став для нього школою виживання і смугою перешкод. За мотивами його розповідей про ці шість місяців в столиці можна знімати фільм на кшталт його улюбленого "Саймона Бірча" (хоча Рома не без сарказму обрав аналогію з іншим своїм улюбленим фільмом – "Один удома"). Шнурки, гудзики, гоління, наколотити кави і поставити тарілку з їжею в СВЧ – те, що раніше вдавалося тільки за допомогою родичів, тепер він робить сам.

"Я навчився навіть прати – ногами! Я поки купаюся, вже можу собі речі випрати. А нещодавно мене попросили білет прокомпостувати, – Рома розповідає про свої успіхи сяючи наче новий гривеник. І ділиться одкровеннями. – Зі мною в кімнаті мешкав чоловік, який по суботах приводив до себе дитину. А коли хлопця забирала дружина, він плакав: як я можу жити без сина. Той чоловік жив в хостелі, працював на будівництві і ночами коловся "щоб зняти стрес". Це страшно – в 40 років заробляти тільки на їжу і хостел і плакати "чому зі мною не живе син". Мене дивує, чому люди з цілими руками і ногами нічого не хочуть робити і тільки знімають стрес. Я відчув бажання змінюватися. Для мене стало за ці три роки найважливішим: перше – не смердіти. Друге – спати під дахом. І третє – поїсти. Оце проблема – я завжди голодний".

Рома згадує, як в черзі до каси в їдальні хлопець заплатив за його обід, ще й підніс їжу до столу. Рому це дуже здивувало – він же нічого не просив. А іншого разу в тій же їдальні дівчинка намагалася дати йому 20 гривень. Рома не взяв, а через два дні пошкодував…

Розповідає, як ішов вулицею і його зупинив перехожий.

"Це ж тебе показували по телеку? Пішли зі мною. Він мене посадив у своє авто, за кермо: "на, катайся". Я цілий день з ним катався на його машині, – Рома захоплено посміхається. Це диво журналістської діяльності, ви впливаєте на людей! Шкода, що так само система не змінюється… Є ж країни, де з інвалідністю можна щасливо жити".

Він знає, бо вже вивчив тему – за кордоном, наприклад, в Канаді, є купа вакансій для людей з особливими потребами. В тому числі – водіями. В Амстердамі люди із синдромом Дауна працюють офіціантами. А в Україні інвалід може отримати освіту, а далі все одно сидітиме вдома.

Рома не називає дитячий церебральний параліч хворобою. В його розумінні хвороба – це те, від чого можуть вилікувати

"Для мене ДЦП – це щось віртуальне. Всередині мене хвороби нема. В мене всередині лунає чиста, правильна мова, – він заспокоюється, випрямляє спину. – Я усвідомлюю, що ніколи не стану іншим. Я не хочу багато грошей. Я просто хочу бути щасливим, працювати. А для цього треба, щоб мені хтось повірив. Довіра – це наразі запорука мого щасливого життя. Щоб хтось повірив в мене. Ну хоч хтось…."