На Яготинщині, в глибокому тилу, третій рік поспіль печуть, смажать, варять, консервують і засолюють гостинці бійцям АТО. І вірять, що домашні страви у справі захисту Батьківщини не менш ефективні за вогнепальну зброю

Мешканці Яготина і жителі навколишніх селищ від початку війни взяли собі за традицію регулярно передавати городину і домашню їжу бійцям АТО. Координує цей процес, збирає і передає гостинці на фронт депутат Київської облради і волонтер Армен Шахарьянц. Коли вкотре лунає його "Шуруйте з богом" це значить, що черговий екіпаж повіз сало і картоплю, пироги та варення на передову.

На початку війни оце "шуруйте" лунало з ранку до ночі. Гола-боса українська армія потребувала усього, від чаю до шкарпеток. Зараз, коли із харчами все нормалізувалося, пиріжки та вареники стали для бійців приємним бонусом до обладнання, ліків – того, що не закуповує держава і привозять волонтери.

"Доходить до того, що вони вже спеціально залишають у машині вільне місце, бо знають, що від мене з пустими руками ще ніхто не від'їжджав", – сміється Армен.

Знаючи, що скоро в АТО відправляється чергова машина з вантажем, він повідомляє свій пекельний батальйон, щоб ставали до роботи, а потім об'їжджає селища, збирає наготоване і відвозить у свій логістичний центр у Яготині. Звідти і досі цілодобово їдуть екіпажі на передову. Армен погоджується – зараз наші хлопці і без вареників із пиріжками з голоду не помруть, але для селян передати нашим хлопчикам чогось домашнього – втіха і честь. Та й хлопцям корисно знати, що мирні міста не "забили" на війну.

"Ми годуємо не шлунок, ми годуємо душу бійця, – Армен із почуттям повторює свій вислів, який за три роки вже перетворився на афоризм. – Вони ж як діти, люблять солодке, випічку, йогурти. Бо в раціон не входить, а їм хочеться! Я 3,5 роки був в Афганістані і не можу собі уявити, щоб хтось мені туди домашнього пиріжка передав. А тут ти сидиш в окопі, кулі, "Гради" летять, а в тебе пиріжок у руці... – Очі його зволожуються. – І ти ледь встигаєш від нього відкусити… Я вам скажу, можливо навіть, оці бабусині пиріжки більше зробили для того, щоб ми перемогли, ніж якась сучасна зброя. Бо це дух. Без духу армія переможена".

Сьогодні Армен об'їжджатиме роти свого Пекучого батальйону і взяв із собою журналістів Depo.ua

"У нас були журналісти з Франції, я їх повозив, все показав – як люди по селах допомогу готують. Нормальні такі хлопці, французи, але вони все ніяк не могли зрозуміти – як це так, нащо люди це роблять?! Казали, "в нас є волонтерські фонди, усілякі організації, їм допомагає держава, меценати, але щоб люди отак збиралися і самі… Як це так?" – Армен із гордістю розповідає, як прості українці загнали в ступор досвідчену європейську пресу.

Він палить цигарку за цигаркою, "цмулить" розчинну каву і паралельно показує нам свій логістичний центр. У вікнах – військові прапори з підписами бійців, державний прапор і кримськотатарський. Зсередини приміщення чи не під стелю забите харчами.

"А позавчора було майже пусто, – веде Армен. По хазяйськи торкається пачок, коробок і ящиків із наїдками. – Оце Яготинський маслозавод – вчора подзвонили, передали йогурти і закваску. Навіть на лотках було написано: "Не чіпати! Для АТО!". Оце в "рошенівських" коробках – домашня консервація, діти з вінницьких шкіл передали бійцям.

– "А я чула, що варення в атовців не іде", – кажу.

– "Де не іде?", – підіймає брови Армен.

– "В тилу"

– "В тилу може і не іде, а на нулі – те, що треба. Чаю закип'ятили, на шматок хліба варення намазали, і за милу душу. А далі від передової так, і самогон варитимуть, і обмінюватимуть на випивку, – каже Армен. – Дивись, через мене ходять кілька сотень екіпажів: франківці, львів'яни, тернополяни, чернігівчани. Київських екіпажів близько сотні. Кожен набирає стільки, скільки треба – вони, польові волонтери, працюють з конкретними бригадами, їм видніше, куди і скільки везти. В мене тільки дві умови, перша: подзвоніть своїм бійцям, дізнайтеся потреби і не везіть зайвого невідомо куди. І друга: до мене тільки тим, хто їде на нуль. Для інших, хто в штаб, в тил, – шлях до мене закритий, – він пробирається лабіринтом ящиків і коробок і далі показує, чим зараз багатий. – А оце вчора дзвонить місцевий фермер: я мішки з картоплею приготував, приїжджай, забери"

– "А що, в бійців картоплі нема?" – знову уточнюємо.

– "Давайте так, – пояснює Армен. – Ми зараз на регулярній основі збір продуктів не оголошуємо, тому що дійсно, продуктами армію забезпечено непогано. Але ж в Міноборони ту ж саму картоплю не будуть роздивлятися кожну. А тут відбірна, одна до одної, люди спеціально перебирали, щоб солдату найкраще пішло. Вони кажуть – в нас залишок, але не хочемо продавати спекулянтам, краще най буде нашим хлопцям. Ще й часнику свіжого викопали, до картопельки. Ну і банку смальцю".

Посередині складу монолітом височіють 28 800 банок енергетика (взагалі, Армен та інший волонтер, Ірина Піскун, отримали 80 тисяч, частина на складі в іншого волонтера, сюди все не влізло). П'ять тисяч банок Армен відправив в перший же день:

"Ой, бійці у захваті! Іра коли отримала, подзвонила в тридцятку, каже, нам тут дали енергетика 80 тисяч банок. Ті кажуть: "Ірина Леонідівна, ви що хочете, щоб ми аж до Ростова гнали цю сволоту?" – гигоче.

За три роки наш співрозмовник, за його підрахунками, передав на передову більше трьох тисяч тонн продуктів. Наполягає, що це не його досягнення.

"Це все від людей. Люди! Люди! Люди! Я в 14-му році на день виїжджав по два рази по селах, привозив по 6 – 12 тонн продуктів! На день! – жестикулює Армен. – Це народ – бабусі, дідусі. В кого гаманець повний, нічого не давав. Ніхто. Взагалі. Ані копійки. Найбідніші несуть. І зараз би несли, але я вже перестав просити. Ну справді, краще стало з харчуванням. Зараз тільки інколи спеціально збираю продукти туди, де Міноборони не спрацювало. Буває, наприклад, що підрозділ вийшов, а старшина атестат забув виписати з пункту, звідки вони вийшли. Поки він його зробить, на складах все отримає, солдат буде голодний. От в такому випадку, в авральному порядку, зібрали-відправили. А це (він хлопає по ящику з харчами) – бонус. Ми годуємо не шлунок, ми годуємо душу бійця…"

2014-го року Шахарьянц записався в добровольці. Не взяли за віком і станом здоров'я.

"Я не міг бути в стороні, я – людина військова, воював в Афганістані 3,5 роки, це моя професія. Через те, що я не міг воювати реально, почав допомагати чим можу. В нас з дружиною свій сад, город, тож ми терли моркву, салати, відправляли бійцям якусь городину, – розповідає він, як усе починалося. – А основний поштовх був, коли до мене в універмазі підійшла прибиральниця, сказала, от ми з прочанами в церкві зібрали 700 гривень, бо почули, що хлопцям треба шкарпетки, ми вам довіряємо, тож я вам віддаю гроші і ви купіть. Я взяв, додав ще своїх, поїхав до знайомих оптовиків на Троєщину. Оптовики як дізналися, що це для армії, ще від себе дві пачки шкарпеток дали. Тут якась жінка підходить, торкнулася мого плеча, каже: "Ви це для солдатів? От вам 50 гривень, купіть щось і від нас. Дякую". Я розвертаюся, а вона вже пішла. Абсолютно чужа, незнайома людина, розумієте?! Це було літо 2014-го. І я зрозумів, що як люди довіряють, значить можна займатися тим, що я роблю зараз. Але гроші не беру. Коли приносять, я кажу – он магазин, купіть, будь ласка, ліків, цигарок. Не хочу брати гроші в руки. Людина ж ніби від серця дає, але в неї може з'явитися думка, що я ці гроші витрачу не за призначенням. От харчі – вони розуміють, що я стільки не з'їм (хлопає себе по животу, сміється). Це примітивно, але такою є людська психологія".

Армен – безсрібник і депутат. Живе на пенсію в 2 146 гривень.

Депутатом Київської облради працює на громадських засадах. Ним він став позаминулого року, на останніх виборах. Після кожного засідання вдвічі більше курить, лається і рветься на передову. Якраз в той день, коли ми знімали репортаж, була сесія, наступного дня Армен планував їхати на нуль. З осені не був, скучив.

"Ми приїжджаємо на позиції, солдати спочатку насторожено, потім розуміють, що я також воював, обсядуть мене колом, слухають. А я в своїй тарілці, ніби як у родину повернувся!, – він аж примружується від задоволення, передчуваючи цю поїздку. – Після облради – це як свіжою водою вмився".

Він повезе на передову ліки, "енергетики", домашні страви. А сьогодні збиратиме те, що селяни захотіли передати бійцям. "Арменомобіль" (жигулі "четвірка") хрипить, скрипить, деренчить, але слухняно об'їжджає вибоїни на дорозі. Яготин – старовинне місто, мабуть, тутешні дороги, за задумом адміністрації, мають це підкреслювати. Кінцева точка маршруту – селище Фарбоване, але спочатку треба заїхати за варенням до пані Тамари. Жінка в магазині почула, що Армен сьогодні поїде збирати харчі, але ж, лихо таке, не залишилося часу чогось приготувати. Передати щось хоче, тому несе "хоч варення" – абрикосове та вишневе, з минулорічних запасів. Чимчикує до машини під дощем, з важким ящиком, заставленим банками. Армен із товаришем, волонтером Володимиром Пундиком (з таким прізвищем збирати бійцям солодощі сам Бог велів, хоча насправді Пундик займається більше автомобільним забезпеченням військ) кидаються до жінки забирати коробки.

Їздили збирати харчі двома машинами – в "Арменомобіль" і до Пундика, бо в одну усе не влізло би.

"Ні, в АТО з моєї родини нікого нема. Але ж вони всі наші, хлопці. Україна – єдина. Кожен день дивлюся новини, прошу в Матінки Божої захисту для наших хлопчиків. За два тижні стільки їх загинуло, страшне! – ми встали під дерево, пані Тамарі незручно, що її фотографують і розпитують. І вона "переводить стрілки". – От Армен, душа-людина, він в нас депутат-диво...".

Арменові незручно, перебиває: "а що б я без вас?".

Пані Тамара розводить руками: "Ну, Ви наш локомотив".

Перехрестила в дорогу.

Хмару, немов мокру ганчірку, за кілька хвилин віджало і вітром відкинуло. Сонячно.

Наступна зупинка в Нечипорівці. Сюди приїхали не забирати, а віддавати. Анастасія Степанівна Шийка – чи не найстаріша в Україні волонтерка, через два місяці їй 94 роки. Армен привіз іменну подяку від 24 омбр.

Він зачитує текст грамоти, Анастасія Степанівна уважно дивиться на волонтера і у сміхається. "Командування та особовий склад 24 окремої механізованої бригади висловлює вам слова щирої вдячності за патріотизм і вагомий вклад в підтримку військовослужбовців, які гідно та з честю боронять територіальну цілісність нашої держави….".

Вона слухає як церковну проповідь, василькові очі виблискують задоволенням.

"…ваш вагомий вклад в зміцнення обороноздатності ЗСУ є суттєвим внеском для здобуття майбутньої перемоги…".

Все це відбувається на лавочці біля хати, з якої пахне кропом і вареною куркою. На подвір'ї – чистота, квітнуть трояндові кущі, а за хатою – поле завбільшки із міні-футбольне, засаджене городиною.

"Все сама роблю", – промовляє пані Настя.

Вона сміється над нашими здивованими вигуками і підливає олії в багаття: " А як же ж інакше? Щоб люди з мене не сміялися, мовляв, в тебе, баба Настя, будяки?"

Анастасія Степанівна чи не всіх сусідів організувала на збір допомоги бійцям. Хто одежу дасть, хто харчі, хто овочі.

"Кого і вмовляла. То відкривають двері мені: "Нічого нема і жінка зайнята, на городі". Я кажу їм, мовляв дайте хоч двадцять гривень на бензин. Витяг, дав. А є такі, що казали: "та, там вони, ті волонтери, все собі забирають". Я їм кажу – читайте газети. Мені в селі багато чого приносили, дуже багато. Харчі, курточки, маєчки, матраци, шкарпетки, ліки… Я як допомогу зберу, так аж рада, навіть краще сплю".

Вона була остарбайтером, працювала в Німеччині, а як скінчилася війна, самотужки дійшла до залізничної частини, до своїх.

"І мене прийняли, мобілізували в залізничні війська з 11 травня по 17 листопада. Служила, і на вахту заступала, – згадує пані Настя.

Слух уже підводить, важко щось уточнити, а спогади плутаються – за майже сто років багато їх набралося. Згадує, як її ледь не розстріляли, коли пішла по сіль, як радянські солдати стрибали, перекидалися, кричали і цілувалися, почувши, що закінчилася війна. І як ховали своїх у братських могилах, а вона із подружкою, киянкою Вірою, шукала порожні банки, пляшки і ставила на ці могили квіти. Раптом спогади перестрибують з 1945-го в нинішній рік:

"Ото на День Перемоги прибралася в хаті й на дворі, а ніхто не зайшов не привітав…", – додає вона.

Півроку Анастасія Шийка прослужила на залізниці, потім повернулася в рідну Трубівщину. Це село за кілька кілометрів від Нечипорівки.

"Працювала в магазині, тоді – помічником бухгалтера, а тоді знайшовся дід, на мою голову. Пив увесь вік. Він нап'ється та спить, а я підійду, та подивлюся, та заплачу, думаю "нещасна ти"… Помер, так от вже сімнадцятий рік сама, живу, не тушую, не боюсь нічого. В церкву ходжу, з людьми спілкуюся. Маю трьох синів. Дзвонять: ми приїдемо. Кажу, так, приїжджайте шашлики смажити, я вже все пополола. Я всім кажу, що бездітна – нема ж полоть кому", – сміється, але потім повторює суворо (перший раз казала про це ще на вулиці). – Я такий заповіт даю, щоб коли помру, три волонтери несли мою труну. І український жовто-блакитний прапор щоб був. Батюшка в церкві з мене сміється, каже": "зараз всі на війні, ніхто до тебе не приїде". Я ж кажу: "прийдуть!"

Армен відгукується, що понесе тільки як вона доживе до ста років. Пані Настя не бачить в сказаному нічого дотепного. "Що значить, не прийдеш?"

Ми вмовляємо найстаршого в Україні волонтера, що як пережила дві війни, то обов'язково треба пережити і дві перемоги. Пані Настя ввічливо погоджується. "Але ти все одно, Армен, пообіцяй. Понесеш мою труну?"

Горизонти Фарбованого, з його зеленими травами, охайними будинками і товстими коровами схожі на рекламу однойменного із Яготином заводу. На ганку будинку, до якого ми прямуємо, вже чекає Петрівна, командир першої роти "Пекучого батальйону" разом із своїми бійцями. Це їх так Армен з повагою називає. Вони ніби не проти, посміюються.

Насправді, гарують у селі жінки так і стільки, що не кожен військовий подужає. Виносять коробок зо тридцять із пирогами, пиріжками, кренделиками і рогаликами в цукровій пудрі. Оце напекли з дев'ятої і до шістнадцятої, вчотирьох. Ми поїдемо, а вони ще підуть працювати на грядки, до темряви.

"Любов Олександрівна, Ольга Володимирівна, і ще Ніна Іллінічна, Зіна (господи, та як же її по батькові!?) і Віра Олександрівна – це в нас така компанія, – представляє Ольга Петрівна своїх подруг: тих, хто працював сьогодні і тих, хто сьогодні не зміг прийти. Всі з одного села, дружимо і всі на пенсії. В одної з них син був в АТО (в нього танк горів, ледь вибрався!), в іншої – зять. І в усіх – сільський голова, Сергій Дорошенко. Він, сам того не знаючи, надихнув жінок допомагати фронту: Ольга Петрівна почула, що мати Дорошенка передає харчі на фронт і запропонувала подругам також зорганізуватися. Готують зі своїх харчів, просять допомоги на базарі і у фермерів, поставила навіть в сільмазі банку – для пожертв. Але останнім часом готують, зазвичай, зі свого і на свої.

"Раніше кидали (в банку, – ред), і п'ятдесят, і двадцять. Бувало і по сто. А зараз до війни вже звикли. Є такі люди, що кажуть: якби ви їх не годували, то б і війна вже скінчилася", – жінки розповідають з гіркими усмішками, наче про витівки хворого дитя.

Кухня в Петрівни невелика, як для просторого будинку. Колись тут жили п'ятеро її дітей, але всі роз'їхалися. Онуки приїжджають на літо. З одного боку, каже, і легше, а з іншого – самотньо. Таку хату вистроїли, поки діти були, наче мало місця, а тепер сама в пустих кімнатах. А діти в Києві, в орендованих живуть.

Друга рота "Пекучого батальону" має за командира пані Світлану. Працюють на її ж кухні, печуть пиріжки з капустою, а в іншій кімнати вже "відпочивають" солодкі коричні рулети. Пані Світлана працює завідуючою амбулаторії в капусницях, сімейний лікар. Сьогодні в неї перший день відпустки. Наразі їй допомагають відпочивати пані Таня, Тетяна Миколаївна, Ольга Михайлівна і Марина Борисівна. Два покоління. Вони теж якось почули, що жінки печуть для фронту і вирішили, що нехай на Великдень кожна зробить паску й біцям.

У "третій роті" процес ще також триває, солодко пахне випічкою аж за ворота. Тут бійці молоденькі, працюють постійно одною командою: Лариса, Алла, Інна, Олена, а сьогодні ще приєдналася киянка Віта – приїхала на дачу і її "зняли в нацгвардію". Дівчата печуть пиріжки з капустою і картоплею, вареники з картоплею і цибулею, солодкі пироги "різдвяна зірка" – "це з газети кулінарної, ми цікавимося".

На столі швидко виростають відра із великими пухкими варениками на дріжджовому тісті. Трійко котів ліниво сплять біля клітки з папугами.

"Великим бійцям – великі вареники, – зі сміхом відповідає Лариса на ремарку, що вони за розміром більше схожі на чебуреки. Йде обговорення, хто з якого віку навчився готувати. - Дівчата малі, по 12 років, та вже й допомагають" – каже Інна. Алла розповідає, що в неї сину 12 років і все вже вміє. Сміється: "Дочки нема, значить треба, щоб син допомагав мамці. Він вирішив вступати в кулінарний, вже взяв навіть у Києві адресу".

"Боже, встигне вона ще встати до кухні, – долучається до розмови Віта. Та що "городська". Сміється. – Я он в 20 років встала до кухні і все, життя закінчилося. Кожен день тепер там".

Командир роти і господиня кухні (якось так у Фарбованому це збігається) пані Лариса розповідає, що зараз на страви для бійців вкрай мало часу, гаряча пора – крім кухні ще корови, свині, кури, городу 40 соток. А взимку робили хлопцям крім випічки великі миски вінегрету, олів'є, лотки з оселедцем під шубою. Пощастило, встигли передати якраз на різдвяний стіл.

"І вони дзвонять з усіх підрозділів, прямо з-за столу, і всі в слухавку кричать: "дя-ку-є-мо". Боже, сльози на очах, дзвоню дівчатам, і вони також плачуть, – згадує Лариса. Гомін на кухні раптом вщухає. – Хоч би все воно вже скоріше закінчилося на тому Донбасі. Ми кожного разу печемо і мріємо – може це в останній раз, може приїдуть вони з перемогою".