Ні, Києву поки що нічого не загрожує — Костівці претендують тільки на роль ягідної столиці України, і то в перспективі. Але щодо останньої — це саме те село, в якому вона, перспектива, вгадується з першого знайомства.
дивитися відеоверсію
При этом Костовцы — самое маленькое село за всю историю нашего проекта, сегодня здесь живет всего сотня человек. От Киева до Костовцев всего 80 км, но это уже то расстояние, когда все преимущества пригородного села сходят на нет, жить в Костовцах и ездить на работу в Киев — далековато, так что здесь ни дач, ни жилмассивов — просто маленькое симпатичное село, в котором жителям остается надеяться только на свои силы.
Костівці.
Майбутня столиця
При цьому Костівці — найменше село за всю історію нашого проєкту, сьогодні тут живе лише сотня людей. Від Києва до Костівців всього 80 км, але це вже та відстань, коли всі переваги приміського села сходять нанівець, жити в Костівцях і їздити на роботу до Київа — далеко, тому тут ні дач, ні житлових масивів — просто маленьке симпатичне село, в якому жителям залишається сподіватися тільки на свої сили.
Маршрут
Село Костівці відоме з початку XVII століття. Ну як «відоме» — просто ми знаємо, що воно було і належало Брусилівському замку. Своєї церкви в селі не було, тому жителям доводилося ходити в сусіднє село Осівці. А сьогодні в Костівцях немає ані садка, ані школи, навіть сільради — вся ця інфраструктура в Брусилові, добре хоч від села до райцентру всього 6 км. А що тоді в Костівцях є? Зараз усе розповімо, їхати ж бо недалеко — по Житомирській трасі до села Ставище, тут поворот праворуч, з розворотом, нам треба потрапити на ліву сторону Житомирської траси, ще 10 км — ось і приїхали.
Спочатку сніданок
До речі, можемо щиро порекомендувати в селі Ставище зробити приємну зупинку. Ми цим маршрутом їздили неодноразово і великі вивіски «Пончики» бачили 100 разів, але на сніданок не зупинялися ніколи — не всім подобаються пончики о сьомій ранку. Але як виявилося, зовні не дуже помітний заклад всередині дуже навіть затишний, а в меню тут не тільки пончики, а багато всього різного, так що можна не тільки снідати, а й обідати-вечеряти, все готується під клієнта. А ось самі пончики і зовсім дивні, порція коштує 10 грн, і дуже смачно — не пошкодуєте. Ось так, оскільки нам цього разу просто не треба було їхати далі по трасі, ми знайшли для себе нове гарне місце при виїзді з Києва.
Ми, наприклад, вирішили дорогою заскочити в село Копилів, що в 48 км від Києва.
ВеСело-1882
Але те, що село знаходиться в годині їзди від Києва, ще не привід відмовлятися від нашої традиційної тревел-складової. Якщо не брати до уваги нові парки і комерційні локації, цікавих точок під Києвом небагато... якщо не шукати. А якщо у вас є хоча б один неспокійний нейрон шукача пригод — тоді все є.
Перша згадка про село датується аж 1392 роком, але нам воно цікаве тим, що в 1882 році його купив Микола Карлович фон Мекк і побудував тут чудову садибу. Вона збереглася до наших днів, хоча, на жаль, знаходиться в жалюгідному стані, і ми дуже сподіваємося, що у місцевої адміністрації або у приватних ентузіастів до неї дійдуть руки, поки будівля не розвалилася зовсім. Навіть зараз дачний будинок чарівний, і відразу видно його неординарність. Прямо-таки малюється картина, як усе це виглядало, коли будинок був новий і яскравий: у двох ставках плавали лебеді, на дитячому майданчику щебетали дітлахи, був доглянутий парк, своя ферма, господарські будівлі, водонапірна вежа... У садибі фон Мекка неодноразово гостював Чайковський. Але головне — коли будувалася садиба, Микола Карлович за свої кошти побудував дорогу від села до Брест-Литовського шосе, та ще й висадив уздовж неї липи, відкрив у селі відділення банку і допоміг жителям організувати кооперативне товариство, тобто робив те, про що сьогодні і розповідає наш проєкт.
На жаль, після Жовтневого перевороту будинок націоналізували, тут у різні часи були школа агрономів, німецький штаб, військовий госпіталь, районна лікарня, середня школа, музична школа, сільрада. А зараз будинок просто покинутий і гостро потребує уваги.
Костівці — затишне, дуже зелене село, ми приїхали сюди вранці, але було вже не рано, тому на вулицях було просто безлюдно. Нікого. Та й що робити на вулиці серед дня? Вранці — рух, кому дітей до школи відправити, кому в Брусилів на роботу, кому з адмінпитань. Добре хоч дороги хороші, транспорт ходить регулярно і в Київ, і в Житомир, і в Брусилів. Діточок розвозять, зрозуміло, безкоштовно, а в Брусилові є навіть соціальне таксі — для тих, хто не може заплатити за комерційне. Ну а потім кожен займається своєю справою. І виявилося, що для багатьох при цьому немає ніякої потреби їхати ні до Києва, ні в Житомир.
Не без причин
Ідеї — це чудово, і підтримка влади на місцях — чудово, але як ми вже неодноразово мали можливість переконатися в нашому проєкті, завжди потрібен якийсь поштовх, якийсь збіг обставин, якийсь імпульс, який стає відправною точкою. У Костівцях ним стала поява розсадника «Брусвяна». Як він тут з'явився, уже не так важливо, місце реально зручне: і Київ близько, і транспортні розв'язки, і село підходяще для проведення ягідних фестивалів (хоча ця історія почалася дещо пізніше).
Ми б хотіли ось тут, на території Брусилівської громади, частиною якої є село Костівці, створити той самий український середній клас. І завдання влади — створити такі умови, щоб місцевий ресурс працював на місцеву громаду, створював комфортне середовище для проживання цих людей, щоб вони мали доступ до всіх благ цивілізації. Треба створити такі умови, щоб навіть у такому невеликому селі люди могли реалізувати всі свої ідеї.
Віктор Шкуратівський, секретар Брусилівської сільської ради
Але факт залишається фактом: у 2005 році, коли тільки починалася історія розсадника, він займав площу 1 га, а сьогодні це вже 20 га посівів і понад 1,5 млн рослин на рік. Підкреслимо: розсадник — це вирощування тільки «дитинчат» рослин, а не ягід. А ось потім хтось їх повинен купити, посадити, виростити і отримати урожай. Природно, якщо в селі з'являється розсадник, у багатьох з'явиться думка: «А що якщо...» Але хтось повинен бути першим.
Знайомтеся: піонери (в хорошому сенсі цього слова) села Костівці, ті, хто вже не просто ризикнув, а для кого вирощування ягід і не тільки стало невід'ємною частиною життя. Безумовно, це не всі, хто займається ягідним бізнесом в Костівцях, але це ті, з ким ми встигли подружитися.
Катерина Євпак
Я думала про те, що піду в аграрний напрямок, хоча не знала, що буду займатися саме ягодами. Хоча дійсно, моя наукова робота в університеті була присвячена саме малині, але розмножувала я її InVitro і планувала проводити якісь лабораторні досліди, а по факту це переросло в більш масштабні проєкти. Зараз я намагаюся поєднувати і ось таке «земне» виробництво, і наукові досліди, які дозволяють розмножувати ці сорти і розробляти нові технології. Звичайно, іноді буває важко, але коли отримуєш результат, коли віддаєш людям ягоду, яка їм подобається, класного калібру, гармонійного смаку, тоді розумієш, що все було недарма.
Дивовижна дівчина, знаєте, з тих, які однаково привабливі на світському рауті, біля басейну і у себе в малиннику під час підрізання саджанців (або що там з ними роблять). Катерина — одна з перших, хто зайнявся саме вирощуванням ягід в Костівцях. Зараз у неї своє фермерське господарство «Катерина Ягідна» та кооператив «Брусилівська ягода», але головне — вона справжній ентузіаст фермерського руху і та людина, після спілкування з якою мимоволі думаєш: «А може, ну його все? Чи не посадити і мені лохину?» Утім, лохина у Катерини не в пошані, може, саме тому, що нею займається вже половина села.

Основна культура — малина, п'ять сортів, усі п'ять — української селекції, від «Брусвяни». Але Катя любить експериментувати, тому сортів напевно буде більше, а скоро, сто відсотків, з'явиться новий, і ми навіть здогадуємося, як він називатиметься. Крім малини — райські яблучка, суниця і обліпиха, на яку сьогодні в Україні дуже хороший попит. Не дивно — і смачно, і корисно, і стильно. Уже наступного року Катерина планує розширити площі посадки рослин до 5 (!) га.
Андрій — корінний житель Костівців уже як мінімум в четвертому поколінні. Навчався в Києві, але повернувся додому і почувається тут чудово. У Андрія кілька видів бізнесу, і не всі вони безпосередньо пов'язані з рослинництвом, але лохина для нього — це не просто бізнес. Зараз у нього висаджено 2,5 тис. кущів на площі 1,7 га. Але, як каже Андрій, це тільки початок.
Андрій Янчук
Дуже багато роликів в інтернеті, по телевізору про ягідний бізнес, як це класно і просто, ось ти ним почнеш займатися — і на тебе відразу посиплються гроші. Але головне для тих, хто вирощує ягідні культури, — треба займатися цим з любов'ю. Лохина як бізнес — так, це чудово, і вона приноситиме гроші, але треба отримувати від цього насолоду. Я не просто хочу виростити ягоду. Я хочу вкласти в неї щось своє, виростити її так, щоб це була екологічно чиста і смачна ягода.
Насті вдалося нас здивувати. Тут справжнє сімейне фермерське господарство: чоловік Анастасії разом з її батьком розводить індиків. За рік — приблизно 800 голів. І що цікаво — зі збутом м'яса взагалі немає ніяких проблем, уся продукція розходиться, що називається, «по своїх», тобто відправляється постійним клієнтам. Переконливе підтвердження якості. Але Анастасія вирішила почати і свій особистий проєкт — зайнялася вирощуванням фундука. Висадці вже четвертий рік, ось саме зараз — перший урожай.
Анастасія Зубець
Це має бути сімейний бізнес, сімейне господарство, ми самі обходили всі ці кущики, самі все садили. У мене немає мети зробити це якимось масовим виробництвом, так, щоб одна сім'я самотужки могла все це обслуговувати, все зробити і довести до пуття. Ну і, звичайно, так, щоб прибуток теж був достатній для всієї родини.
Анастасія і Ганна — рідні сестри. Напевно, і за характером вони чимось схожі, тому що і у Ганни є своя власна фішка. Насамперед вона займається саме лохиною, вирощує різні сорти, і, повірте, таких смачних ягід ми не їли ще ніколи. Але нещодавно у Ані з'явилася ще й ціла плантація лаванди. Так, це неймовірно красиво, дуже романтично, але й прибутково. Аня вже сама займається переробкою лаванди для саше, чаю, виробляє лавандову олію і гідролат.
Ганна Збінська
— Усе почалося з ідеї, мені завжди подобалася лаванда, її аромат, як вона виглядає, і хотілося, щоб удома росло кілька кущиків. Але ми люди непосидючі, і в підсумку захотілося створити ось саме таку казку.
Ми впевнені, що у цих людей все буде добре, все вийде і їхня улюблена справа завжди приноситиме не тільки радість, а й хороший дохід. А село Костівці, таке маленьке, затишне і таке горде, буде справжньою ягідної столицею України. І вже такою стає: починаючи з 2013 року кожного літа розсадник «Брусвяна» проводить у Костівцях масштабний ягідний фестиваль, який збирає вже до п'яти тисяч гостей – це й професіонали ягідного бізнесу, і просто любителі ягід, представники шоу-бізнесу, спорту, громадські діячі. На фестивалі панує лохина, полуниця та малина, але кожного року є і своя родзинка – ягідний крос, рекордний малиновий пиріг, перегони на тракторах, конкурс садових опудал та таке інше, але ж головне – свіжа духмяна ягода та веселий настрій всіх присутніх, тож переможе це село в нашому проєкті чи ні, залежить тільки від вас, від того, як ви проголосуєте у фіналі сезону, але ми сюди точно ще раз повернемося — наступного року обов'язково приїдемо на ягідний фестиваль: подія неординарна!
Мистецтво в селі
А на завершення ще одна неординарна і взагалі незвичайна штука. Якщо з Костівців проїхати прямо через Житомирську трасу, на іншу її сторону, ви потрапите в знаменитий своїм замком Радомишль. А ще трохи далі за ним знаходиться село Ставки. Теж, між іншим, хороший кандидат для нашого проєкту, але поки що ми сюди заскочили тільки ось з якою метою.
У Ставках знаходиться палац графа Дуніна-Вонсовича, побудований у 1792 році. Граф, між іншим, полковник французької служби і бригадний генерал Війська Польського, був духівником Наполеона Бонапарта. Палац дуже постраждав за радянських часів, потім тут була сильна пожежа, але зараз завдяки старанням колекціонера і мецената Олексія Шереметьєва він отримав друге життя. Палац реконструюється, але найголовніше — на його базі створено «Мистецький маєток «Ставки»: в садибі проводяться фестивалі, тут проходять реконструкції, зльоти, художні виставки, і це просто дивно. Якомога більше б нам таких оптимістичних історій.
Якщо надумаєте відвідати «Ставки», подивіться в соцмережах розклад подій — буде набагато цікавіше приїхати сюди під час фестивалю або стати учасником реконструкції якогось бою. А на зворотному шляху рекомендуємо заскочити в урочище «Криниченька» під Радомишлем — дивовижне місце, зі своєю аурою, тихе і спокійне. Колись це місце називалося «Три дуби» завдяки унікальним віковим дубам. Зараз дубів залишилося два, але вони просто шикарні, їхній вік, за різними оцінками, 450–500 років. Тут можна добре відпочити, подумати, поміркувати над своїми планами. Нам, наприклад, над майбутніми епізодами проєкту «ВеСело». До нових зустрічей!