Духовний трикутник Побужжя

За сорок кілометрів від Хмельницького в межиріччі Бужка і Південного Бугу розмістилися кілька поселень із віковою історією і безліччю легенд та святинь.

Летичівщина – не просто край неймовірної краси, але й своєрідне місце сили православних, римо-католиків та хасидів. Саме тут розмістилося старовинне містечко Меджибіж, засноване за рік до Москви, або ж Летичів, який раз на рік стає центром релігійного паломництва, та Марківці, що дали Україні найбільш "націоналістичного" предстоятеля УПЦ МП Володимира (Сабодана).

Depo.Мандрівник пропонує подорож, що познайомить з унікальними тутешніми місцями, їхніми колоритними мешканцями та надзвичайними реліквіями світового рівня.

На дорогу в обидві сторони з Хмельницького вистачить 150 гривень. Також не завадить мати гроші, аби скуштувати масу місцевих смаколиків у місцевих харчевнях, а також скупитися на славнозвісному рибному базарі. Найзручніше їхати, звісно ж, власним транспортом, бо місцин, де зупинитися поза маршрутом, тут безліч.

Першою зупинкою на маршруті буде містечко Летичів – одне з найдавніших поселень Поділля, де нині проживає близько 10 тисяч людей. Дістатися сюди з Хмельницького можна рейсовим автобусом, квиток обійдеться у 25-30 гривень. Заночувати можна у місцевих готелях – ціни тут варіюються від 200 гривень за номер в готелі до 2500 гривень за котедж.

Перші писемні згадки про поселення датуються 1265 роком, з 1429 року Летичів відносять до категорії міст. Ще за 5 років він стає повітовим центром Подільського воєводства. У місті збереглися башта та мури замку, побудовані Яном Потоцьким у 1589 році, знайдуться й інші свідки сивої давнини. Раз на рік населення Летичева збільшується майже вдвічі: 6 липня сюди стікаються тисячі прочан до Санктуарію Летичівської Богородиці – одної з чудових пам'яток архітектури XVII століття.

Місце паломництва овіяне легендами про чудотворну ікону, яку називають Царицею Поділля та Волині. Ми розповімо, чому ікона Летичівської Богородиці, яка написана на зразок римської Сніжної Богородиці, була двічі коронованою Папою Римським. Прогуляємося цим домініканським храмом – Лавровим комплексом римо-католиків, і дізнаємося секрети відродження церков. А також познайомимося із надзвичайно щасливою людиною – настоятелем святині отцем Адамом.

А ще покажемо в'язницю, де колись томився в неволі Устим Кармелюк – ватажок непокірних селян, та дізнаємося, чому у народного месника стріляли кулями, виготовленими на замовлення, і боялися ховати на міському цвинтарі.

Наступною зупинкою будуть Марківці – батьківщина Блаженнійшого митрополита Володимира (Сабодана), що до 2014 року очолював Українську православну церкву Московського патріархату.

Це село згадується в польському переписі "плугів" 1530 року як deserta – пусте селище, в якому не жили люди. Хоча за переписом 1897 року в селі жили 537 людей – 283 чоловіки та 254 жінки – сьогодні воно більше нагадує опис XVI століття. У селі нині проживає зо двісті мешканців. Воно розквітало, коли приїжджав Сабодан, а тепер здається вмиротворено-спорожнілим.

Дізнаємося ми і про родину майбутнього предстоятеля, члени якої були бійцями УПА. А також відкриємо поетичну душу Віктора Маркіяновича – саме так у миру звали митрополита.

Далі маршрут приведе до Державного історико-культурного заповідника "Меджибіж", славного своєю ренесансною фортецею, яку місцеві історики називають "матрьошкою".

Меджибіж стоїть на місці, де річка Бужок впадає в Південий Буг. Вважається, що обидві назви рік походять від слова "бог". Звідси і його назва, яка у давнину так і звучала Межибіж – між богами". З часом топонім трансформувався у Меджибіж. Правда на ідиш стара назва збереглася й досі, без усілякої привнесеної часом літери "д".

У ХІІІ ст. містечко входило до складу Болохівської землі. На той час воно мало дерев'яно-земляні укріплення, бо інших, на той час в цих краях ще не було. З часом Меджибіж відійшов під руку Данила Романовича. Приблизно у 1258 році фортецю розібрали, а вали зрили. Сталося це на вимогу Батиївого спадкоємця хана Бурундая, який прийшов на Галичину та Волинь на чолі величезного війська. Кам'яна ж твердиня над Бугом, швидше за все, з'явилася тут у другій половині XIV століття. Цим ж часом датують і будівництво місцевої замкової церкви.

З кінця XVIII століття фортеця використовувалася виключно як резиденція родини Чарторийських, які теж лишили неабиякий слід в історії міста. Проте чимала частина того, що постає перед очі сьогодні – результати роботи часів господарювання російських військових, які тут оселилися від 1848 р.

У Меджибожі ми дізнаємося, в чому полягає особливість приватної фортеці, яку починали зводити князі Корятовичі, продовжували магнати Синявські, а перебудував князь Чарторийський. Навідаємося до Миколаївського храму, який встиг побувати і костелом, і мечеттю, і полковою церквою охтирського гусарського (а до того – козацького і драгунського) полку.

В славнозвісній фортеці є й унікальний музей, що свого часу був першим в Україні, який створено в пам'ять жертв голодомору 1932-1933 років. Експозиція розмістилася у колишній каретній залі Меджибіжської фортеці, яку створив заслужений художник України, хмельничанин Микола Мазур. Ми побачимо надзвичайну інсталяцію, що надемоційно подає ще один урок історії, хоч і надто болючий.

Розповідь про Меджибіж не буде повною без згадки про єврейську громаду міста, а колись вона складала 80% від всього населення міста. Саме тут похований засновник хасидизму Ісраель бен Еліезер Баал Шем Тов, тож для віруючих гебреїв Меджибіж – це передовсім містечко, де прожив більшу частину життя праведний Бешт.

Його правнук Нахман, що похований в Умані, заповідав, щоб учні щороку приходили на його могилу в Рош-Га-Шана, і обіцяв докласти всі зусилля, аби виправити і врятувати людину, що пожертвує на благодійність і прочитає там 10 псалмів. Тим більше, що такі молитви на Новий рік допомагають цадикові виправляти світ. Баал Шем Тов, на відміну від відомого нащадка, не залишив по собі ніякісіньких заповітів, і його могила стала місцем паломництва лише пару десятків років тому, та й дотепер масштаби відвідування не дотягують до уманських. Хоча крім мавзолею Бешта тут є ще й кілька могил його учнів-цадиків.

Летичівщина – безмежно цікавий край. Тож за бажання маршрут можна розширити за межі анонсованих трьох зупинок. І відвідати на додачу Козацькі могили, Свято-Преображенський жіночий монастир, городище літописного міста Кудина, дерев'яний храм в Голенищеві. А ще тут добре посидіти на березі з вудкою, дихаючи прозорим повітрям і милуючись дзеркальними водяними плесами. Або хоча б завітати на місцеві рибні ринки і поласувати смачними дарами річок. Але про все це – незабаром.