Тут цінують кожну годину, коли світло, вечеряють вже у сутінках. Вечорами сидять в Інтернеті – дивно, але в цю глухомань він якось дістається.
"Інакше я б вже з глузду з'їхав. Я Інтернет-маньяк, 10 років граю в онлайн-ігри, програмую. Ми коли переїхали, в мене була ломка, бо не міг грати. Я свого персонажа з 2006 року прокачував!", - каже Андрій.
"Зрештою, лікувати його треба, але вже запізно", - вставляє свою репліку Михайло.
"А ви, Михайло, чим хворієте? "
"Нічим", - робить великі очі він.
"Дружиною та дітьми, яких він вже чотири місяці не бачив, - підсумовує Андрій. - Я хоч пару разів додому їздив, а Міша тут увесь час вахту несе".
"Якщо я поїду, то вже не повернуся", - тихо промовляє той.
Андрій відламує бурульку, що стирчить з вмивальника.
"Кожного разу важко в собі знайти сили. Там хороша їжа, чисті шкарпетки, душ. А тут… раз на тиждень прокидаєшся із відчуттям, що сам собі огидний".
Так, це не мрія, але шанс повернутися до нормального життя. Мріють Михайло і Андрій, в своїх подертих куртках і дірявих чоботях, як закінчать будівництво, хата вийде міцною і красивою. Буде, що замовникам показати, і далі, може, бізнес піде.
Бо навіть не за 5 тисяч доларів, як раніше планували, а за 7-8 (ціни на ліс за рік піднялися з 1 600 гривень за кубометр сосни до 2 600) цей будинок – єдиний вихід для тих, кого окупація та війна зробили безхатьками. Сім-вісім тисяч - це чверть від вартості дешевої однушки в Києві.