Спочатку я подумала, що не треба лікуватися. Ні, я не вирішила, що краще померти, ніж через все
це проходити. Я хотіла жити. Але мені одразу сказали, що треба робити хіміотерапію, визнаючи,
що вона подіє тільки на 15%. Переживу я її - не переживу, допоможе – не допоможе, наші лікарі
сказали, що не мають права відмовити в медичній допомозі. Тому от тобі хімія, і якщо якась
перевірка – то ми тебе лікували.
Наші люди, дізнавшись, що в них рак, впадають
в ступор. Навіть думки не припускають сходити ще до кількох лікарів. Як, знаєте, в анекдоті:
доктор сказав у морг, значить у морг. Якщо призначили хімію, ідуть на хімію. Я багато читала,
як це лікується за кордоном, і те, що мені пропонували наші лікарі, геть від цього відрізнялося.
Такий характер - мені мало почути чиюсь думку, мені треба підтвердження, що це
справді так. Робити операцію я зважилася тільки після знайомства з жінкою, в якої був схожий
із моїм випадок і вона досі жива. А поки збирала гроші, вирішила лікуватися нетрадиційними
методами, колола вакцину, щоб підтримати імунітет, приймала вітаміни, пішла в спортзал.