Найкращий в світі флешмоб: як це відбувається

Два місяці тому киянка Людмила Неділько написала на своїй сторінці у "Фейсбуці" цей пост. За місяць - 5770 репостів, 700 людей постукалися в "лічку" і попросили приїхати до них за речами. І Людмила почала їздити. Кожен день, по вісім-дев'ять годин збирала в киян одяг, взуття, техніку і меблі і відвозила у центр допомоги біженцям на Фролівській 9/11.

Після першої тисячі кілометрів припинила лічити пробіг, після чотирьох тисяч гривень перестала рахувати витрати на бензин. Раніше всі вільні гроші витрачала на подорожі - все життя мріяла об'їздити світ, таку й роботу собі обрала (вона директор туристичної фірми). Тепер бізнесом керує дистанційно. І продовжує свій флешмоб.

ВОДІЙ ПОТРАПИВ У ПОЛОН, КОЛИ ПОВІЗ ГУМАНІТАРКУ ДІТЯМ

Ми зустрічаємось о десятій ранку на Осокорках, у придорожній кав'ярні швидко снідаємо. Людмила - худенька брюнетка із блискучими смарагдовими очима. Проміж бутербродом, кавою та кавою складає маршрутного листа та розповідає про свої волонтерські справи. Сьогодні за планом Лівий берег, 16 адрес.

І ще треба заїхати на автозаправку до одного з трьох пунктів збору речей. Зазвичай речі звідти вивозять волонтери Фролівської, але три тижні тому водій повіз гуманітарку у дитбудинок в Станиці Луганській і потрапив у полон до бойовиків. Треба його підміняти, поки не визволять.

Людмила придумала свій флешмоб коли робила вдома генеральне прибирання і  виявила купу речей, ще гарних, але вже непотрібних: посуд, одяг, дитяче. Знайшла у "Фейсбуці" Фролівську, привезла туди і потрапила на роздачу речей біженцям.

- Кожну хвилину хтось підходить за чимось. "Можна нам дитячу ковдру? Ми вже два тижні у черзі". Два тижні у черзі на дитячу ковдру, розумієш?! - Людмила зупиняється, ковтає лайку. - Бабусі стоять, вагітні жінки, чоловіки яких там за нас воюють. А хто їм допомагати буде?

Удома Людмила прикинула, скільки у Києві квартир і скільки у тих квартирах речей, якими вже не користуються, викинути шкода, а до волонтерів їздити часу нема.

- А в мене є, - каже. - Чому мій флешмоб так розійшовся? Напевно, я намацала якусь потребу інертної маси суспільства творити добро. Вона готова була вибухнути, як піднесеш сірника, його піднесли і почалося: заберіть у нас, заберіть у нас! Думала, тиждень покатаюся. Пішов другий місяць...

Сідаємо в сріблястий "Субару форестер", рушаємо.

- Ти тепер, мабуть, місто знаєш краще за таксистів? - питаю.

- Я так і кажу, що таксистом зможу працювати в разі чого, - сміється Люда. - Але  очевидний плюс: врешті навчилася користуватися навігатором.

- Перша адреса на Гмирі: жінка віддає пакети з одягом та книжки. У новобудові на Руденко дівчина віддає одяг, праску, парасольку, старий комп'ютер. Її хлопець в АТО, артилерист.

- Людмило, а туфлі на підборах, вечірні сукні - таке потрібно? - питає.

- Авжеж потрібні, стільки жінок не мають що вдягти!

І ми вантажимо до багажника коробки із брендовим взуттям.

- Це класно, але більшість тих, хто допомагає - за рівнем статків бідні, - розповідає мені потім Людмила. - Дуже часто допомагають самі біженці - ті, у кого з грошами трохи краще. Вони краще за нас розуміють, що воно таке - залишитися без усього. Найбільш зараз потрібні ліки і продукти.

Ще новобудова і три величезні мішки із одягом. Після відвідування пункту на автозаправці пакунки в нас вже під саму стелю і доводиться повертатися на Фролівську на розвантаження.

СУПЕР МАРІО

- Маріо! Хелоу!

З вікна прийому гуманітарки на Фролівський стирчить кучерява голова у червоному береті. Це іспанець Маріо. Говорить тільки іспанською. Прийшов на Фролівську на початку Революції Гідності і став волонтером.

Вечорами, розповідає Людмила, Маріо перевдягається у стильний костюм із шовковою сорочкою та йде гуляти. Про те, куди йде, відомо стільки ж, скільки про те, звідки він узявся.

Іспанець налітає на нас, цілує у щоки та на суміші своєї, англійської, російської та мови жестів розповідає, що подав прохання міністру, щоб Іспанія допомогла осиротілим дітям Донбасу і допомогу вже чи то надали, чи то гарантували. Дуже радіє.

За кілька сотень метрів - Контрактова, де нелякані діти у модних лахах п'ють ванільне лате та теревенять про різне. А на Фролівський - відлуння Донбасу. Тут безкоштовно допоможуть знайти роботу, дадуть речі, іграшки, навіть меблі, пограють із дитиною, нагодують. Біженці похмурі, розгублені. В очах волонтерів палає любов, а в їхніх - колишні оселі.

ЧЕРЕЗ ОДНОГО НЕ МОЖНА ВІДМОВЛЯТИ ВСІМ

Знову Лівий берег. Дорогою дізнаюся, що у Людмили є семирічний син та чоловік, який спочатку не схвалював її прагнення допомагати біженцям.

- Особливо  після того як я його вмовила поїздити зі мною і він на Фролівській почув, як пенсіонерки біженки, щойно отримавши допомогу, теревенять, що за класна штука "ДНР", - розповідає Людмила. -Але я не поставлю хрест на всьому регіоні через те, що одна людина дурню мимрить. Навіть заради однієї нормальної людини варто робити це все.

Люда "заводиться", каже, що дуже легко "бризкатися мораллю":

- А ви, блін, на їхньому місці були? Якщо там збереглася якась інтелігенція, їм треба пам'ятники ставити за те, що вони в тому кислотному середовищі вижили ... Це мертва зона, люди забиті, залякані бандитами, ментами, вони ані у що не вірять. Ми нічого не знаємо про цих людей, - каже вона.

Людмила ще на початку війни виробила для себе протиотруту: нікого ніколи не критикувати та завжди мати якесь діло. Тоді й часу на депресію нема.

НЕ ПЛАТИШ ПОДАТКИ - НЕ ЖАЛІЙСЯ

Знову адреси і світлі усміхнені кияни. Худенька скромниця Оля прочитала пост на "Фейсбуці", перебрала свої речі і знайшла, чим може поділитися.

Маленькій Софії мати сказала вибрати якусь іграшку діткам. Та збігала до своєї кімнати, принесла плюшеву зебру, притиснула наостанок до грудей та поклала до сумки.

Мама із сином подарували пакунок іграшок, одяг та мікрохвильовку.

Одне подружжя віддало дитяче ліжечко, інше - журнальний столик та дитячий стільчик. Цього стільчика Люда вже майже вкручувала у заповнену автівку. Сміялися: волонтерський "тетрис".

Були серед тих, хто ділився своїм майном й чоловіки. Від одного дружина пішла і він віддав її косметику, другий - модник, віддав багато дорогих речей, третій - юрист, який віддав гарні костюми та кашемірове пальто.

Машина знову повна під самий дах. Зворотнім шляхом обговорюємо гострі соціальні теми. Людмила - з нової генерації бізнесменів, які вважають, що державі справді треба платити податки, а робітникам - "білу" зарплатню.

-  Я дам в конверті, або не заплачу податки. І вчитель, який вчить мою дитину, отримуватиме маленьку зарплатню, лікар до якого я піду, теж отримує маленьку зарплатню і не стане нормально лікувати, - міркує Людмила. - А дороги? Я купую хорошу машину і буду їздити і матюкати погані дороги, гроші на які я мала і приховала?

- Багато хто говорить, що, мовляв сенс платити податки, якщо все одно гроші буде розкрадено ...

- Якщо міркувати так, ми взагалі не повинні платити податки, - сердиться Люда. - А чи перестануть від цього красти?

- Ну от, кажуть, покажіть мені, що щось добре робиться, тоді і я робити почну.

- Всі чекають, поки хтось підніме зад і щось зробить, щоб він "увірував". Добре буває тільки в тих, хто старається, кожного дня рутинно, методично створює. Громадянський обов'язок це те ж саме що батьківський або синівський.

- Тобі можуть відповісти, що вже втомилися старатися, а краще не стає.

- Й не стане, поки триста разів на ті ж самі граблі не наступимо. Вчитися треба, з депутатів питати. Вам не подобається як він ваші гроші відпрацьовує, то зберіть сусідів, підіть до нього. Всі чекають, поки за них щось зроблять, от у чому наша проблема. Песимізм, безвір'я нас тягне вниз. Кожен повинен бути трохи волонтером, тільки так ми і виберемося.

Вже майже сьома, пройшов повноцінний робочий день із короткою перервою на їжу. Маріо, красиво підспівуючи Хуліо Іглесіасу, забирає пакунки, речі з яких одразу ж сортують волонтери.

З Фролівської виходять нескінченні біженці: торби в них важкі, проте очі вже світліші. Малеча йде із новими іграшками, що їх подарували київські діти. Люди розчиняються у вулицях мегаполісу, вже не так сердито дивляться на усміхнених киян.

Волонтери тим часом вже приймають нові пакунки. Кругообіг добра триває.

Фото: Валентина Емінова