Звичайний будній ранок. Люди в забитих маршрутках квапляться на роботу. У зйомній квартирі в дарницькій багатоповерхівці невисока худа жінка, здається, нікуди не поспішає. Уже майже годину вона стоїть у ванній перед дзеркалом в компанії безлічі тональних кремів, помад, тушів та іншої косметики.

Жінку звуть Марина Діхтяр, і збирається вона не на роботу, а до тренажерної зали – вперше після майже річної перерви. Тимчасом спостережливе око може помітити в її худорлявій фігурі одну невідповідність – помітно випуклий живіт. Нічого з вагітністю йти качати залізо, подумав би хтось, але всередині себе Марина насправді носить не нове життя, а нову смерть.

Інша помітна особливість її тіла, невеликий горб на спині, – уже швидше трофей від першої великої боротьби за своє життя, яку Марина змогла виграти понад 20 років тому, коли ледь не стала повністю прикутою до ліжка.

Нове, набагато серйозніше випробування, чекало на жінку 2015 року, коли в одній із онкологічних клінік їй вперше сказали три тоді малознайомих слова: "мезотеліома черевної порожнини".

Марина народилася у невеличкому місті Сміла на Черкащині. Її батько зараз живе зовсім поруч – у селі Валява у десяти кілометрах від Корсунь-Шевченківського. Із матір'ю Марина не спілкується і не любить про неї розповідати.

Батьки розлучилися, коли дівчині було 11 років і за законодавством опіку передали матері. Попри те, що Марина завжди більше любила батька, до повноліття мусила жити з матір'ю.

Тоді ж на ще дитину чекало перше випробування здоров'ям, яке Марина витримала. У неї різко загострився сколіоз і в 14 років хребет став схожим на зигзаг, що вже було небезпечно для життя. У вісімнадцять, звільнившись від опіки матері, жінка вперше лягла під ніж. Лікарі частково зрізали горб і вживили кісткові імпланти в хребет, які зараз допомагають утримувати спину.

Наступні два роки минули в корсеті, в якому могла тільки лежати, читати, малювати і дивитися навколо. Коли почалася атрофія м'язів і стало важко навіть чашку тримати в руці, зайнялася жимом лежачи. Потім навіть посіла третє місце в кубку України в цій дисципліні.

Це був один із найважливіших моментів у становленні особистості Марини. "Після того, як я переломила себе і змогла вийти на люди в корсеті, я перестала бути залежною від думки інших людей", – впевнена Марина.

Потім було навчання у Дніпрі на психолога і соціального працівника, щоправда за спеціальністю Марина не працювала, подавшись у будівельний бізнес. З 2010 року живе в Києві. Поки не виявили мезотеліому, працювала менеджером із закупівель і продажів, постачальником, керівником проектів.

Десь на територіях, пов'язаних із будівництвом, Марина і "підхопила" свою хворобу, швидше за все. Найчастіше мезотеліома виникає під впливом токсичних волокон азбесту – мінералу, який ще донедавна застосовували для будівництва недорогої цегли. Завод, який виробляє таку цеглу, і досі працює неподалік її рідної хати в селі Валява на Черкащині.

Перші сигнали – підвищена температура, проблеми з кишковиком, здуття живота – Марина отримала навесні 2014 року. І пішла здавати аналізи до хірургів і гастроентерологів, але ніхто не міг пояснити, що із нею не так. Точний діагноз змогли поставити лише через півтора роки у клініці, заснованій переселенцями з Донбасу. Проблема була в тому, що пухлини мезотеліоми не "бачить" ані комп'ютерна томографія, ані ультразвук.

Мезотеліома черевної порожнини – це вкрай рідкісний вид онкологічного захворювання, який, до того ж, частіше проявляється у чоловіків, ніж у жінок. Марина активно спілкується з іншими онкохворими, але окрім себе, знає в Україні лише двох інших хворих на мезотеліому черевної порожнини чоловіків.

Ще одну жінку із тим самим діагнозом Марина знайшла в Росії, але вона на жаль померла 17 вересня 2017 року, якраз на маринин день народження. І це при тому, що у тієї жінки в черевній порожнині було набагато менше пухлин, просто в певний момент вони дали метастази в легені.

При мезотеліомі черевної порожнини злоякісні пухлини утворюються в епітелії, який вкриває внутрішні органи, і розходяться по всіх органах від травної системи до репродуктивної.

Одним із найнебезпечніших побічних проявів мезотеліоми є асцит – збирання великої кількості рідини у проміжках між внутрішніми органами. Те, що зі сторони можна сприйняти за вагітність Марини, і є асцит, який дуже розвинувся після операції в Німеччині і вже починає через діафрагму тиснути на серце, напряму погрожуючи життю.

Вперше про Марину та її хворобу заговорили в українських ЗМІ 2016 року, коли спортсменка почала збирати гроші на операцію з хірургічного видалення пухлин і хіміотерапію в Німеччині. Тоді для лікування в клініці Регенсбурга їй потрібно було понад 80 тисяч євро.

Мезотеліома за междурнародним протоколом лікується за допомогою циторедуктивної операції і "хайпека" – це коли всередині хірургічно вирізають усі можливі осередки злоякісних пухлин, а потім у черевну порожнину подають розчин для хіміотерапії температурою 41 градус Цельсія.

Скільки пухлин буде знищено в результаті цієї процедури залежить від стадії раку і масштабу поширеності пухлин. Якщо, наприклад, захворювання виявили на першій-другій стадії, що трапляється нечасто зважаючи на те, що мезотеліому рідко знаходять відразу, то може вистачити лише хірургічного видалення пухлин.

Але на Марину у Німеччині, після того як вона приїхала туди за одужанням, чекав неприємний сюрприз. Під час операції лікарі з'ясували, що у неї вже четверта стадія раку і хірургічно видалити можливо лише невелику частину пухлин у безпечних для життя місцях. Наступна хіміотерапія теж мало допомогла, і після понад місяця, проведеного в Регенсбурзі, Марина повернулася дуже схудлою і ослаблою.

"Я дізналася про свою стадію і про площі ураження вже після операції. Тому що коли ми спочатку планували, то планували циторедуктивну операцію, при якій видалялися всі вражені ділянки, повинні були видалити яєчники і матку. Після наркозу перше, що я спробувала – це живіт, і я відчула що у мене з боків заклеєно, а внизу я по відчуттях нічого не відчувала, тому я зрозуміла, що щось не те", – згадує Марина.

Таким чином, уже після операції стало зрозуміло, що вона не вилікує, а тільки продовжить життя. Після цього жінці уже в Україні запропонували пройти курс хіміотерапії. Марина спершу погодилася, а потім побачила результати своїх аналізів і зрозуміла, що має всі шанси не пережити хіміотерапію препаратами, які містять важкі метали.

"В Німеччині мені сказали, що півроку, або шість курсів терапії, я буду жити. Я кажу, а який сенс тоді? І я відмовилася тоді від хіміотерапії. Минуло вже більше ніж півтора року", – радіє Марина. Весь цей час вона зосередила свою увагу на укріпленні іммунітету, однак реабілітація після операції виявилася не менш важкою і небезпечною, ніж сама операція.

Хоча операція і повинна була полегшити стан Марини, однак лікування спровокувало чимало несподіваних і неприємних для організму процесів.

Лікарі попередили, що в спорт Марина зможе повернутися лише через півроку після операції. Витримавши цей час, жінка відновила тренування, практично повернувши форму, яку вона мала до операції. Але потім почалися найрізноманітніші ускладнення – набряки, лімфостаз, перепади тиску. Лікарі вирішили, очевидно, що в організмі Марини забагато води і призначили сечогінне, яке просто вивело рідину з м'язів і міжклітинного простору, не зачепивши асциту. І вся вага м'язів, здобута тренуваннями, зникла за кілька днів.

Вінцем усіх проблем стала тромбоемболія, яка наздогнала Марину під час лікування у Грузії. Згусток крові заблокував кровоток до лівої ноги, і це щастя, що він зупинився саме там, а не де-небудь у центральних кровоносних артеріях, тому що тоді на жінку чекала би вірна смерть.

"Від мене відмовлялися всі лікарі, вони уникали дивитися в очі, не могли нічого конкретно порадити, тому я просто відлежувалася як поранений звір і сподівалася на те, що пройде цей період і стане краще", – згадує складнощі реабілітації Марина. Доходило навіть до того, що лікарі прямо питали жінку, хто буде її ховати.

У спорт Марина прийшла ще в студентські часи через проблеми зі спиною, які вона долала, готуючись до змагань із жиму лежачи. Потім довго займалася кросфітом, а коли її тренер поїхала, вирішила працювати із силовими навантаженнями і самостійно.

Через проблеми із післяопераційною реабілітацією влітку 2018 року Марина перестала тренуватися – до того ранку, з якого ми почали нашу історію. Звичний ретельний макіяж (жодна хвороба не може завадити жінці виглядати розкішно), жменя пігулок, двадцять хвилин у маршрутці, і ось вона входить у рідний тренажерний зал неподалік від метро "Дарниця".

На вході дуже тепло, мов із найближчою подругою, вітається із тренеркою, розповідаючи останні новини зі своєї історії про боротьбу зі смертю. Невдовзі до зали ще має прийти Оля – кросфітерка і найближча подруга Марини, саме вона допомагала їй відходити від операції у німецькій клініці.

Марина починає так, ніби й не було цих дев'яти-десяти місяців, які вона провела поза спортом. Розігрів, кардіонавантаження і ось вона вже тягає важкі гантелі. Обіцяє на початку заняття, що воно буде коротшим, ніж завжди, натомість Марину доводиться буквально відтягувати від тренажерів.

В якійсь мірі спорт для неї грає роль знеболювального. Під час тренувань кров збагачується киснем і ендорфінами, організм зміцнюється настільки, наскільки можливо за цих обставин. Головне пересилити себе і зробити перший "підхід".

Попри повернення до тренувань, Марина усвідомлює, що перший раунд у боротьбі з раком тоді, 2017 року, вона програла. І збирати кошти на нові курси лікування стало важче, тому що тепер складніше переконати людей, що новий курс лікування допоможе. Але здаватися – це не про Марину, вона вже прожила півтора року замість півроку, які їй передрікали лікарі.

Класичні методи боротьби з мезотеліомою уже випробувані і не допоможуть, тому Марина взялася шукати підтримки в останніх надбаннях науки.

"Коли мені поставили діагноз, я відразу робила акцент на імунітет, тому що наш імунітет відповідає за всі хвороби, за мікроби, за віруси. Тобто якщо у тебе сильний імунітет, він поборе все – онкоклітини, тромби", – впевнена Марина.

"Вигадки, ніхто не лікує рак імунітетом", – можете подумати ви. У відповідь ми просто нагадаємо, що Нобелівську премію з медицини і фізіології 2018 року вручили Джеймсу П. Еллісону та Тасуку Хончо саме за "відкриття терапії при ракових захворюваннях, яка полягає у гальмуванні негативного імунного регулювання".

Тимчасом для неї в Україні з'явилася можливість за допомогою імунопрепаратів поборотися за одужання. Лікар, який розуміється на рідкісних формах раку, умовив Марину пройти курс хіміотерапії препаратом спрямованої дії, підтриманий імунопрепаратом.

Один такий курс буде коштувати понад 200 000 гривень, загалом їх треба буде не менше шести. Наразі у Марини на рахунку коштів тільки на один курс лікування. Пауз між курсами краще не робити. Тобто для того, щоб мати шанси на одужання, Марині потрібно протягом місяця назбирати ще мільйон гривень.

Питаю Марину, чи часто їй доводиться плакати? Звісно, зізнається жінка, причому сльози зазвичай приходять ніби нізвідки. Ти можеш тижнями і місяцями боротися з хворобою, не дозволяючи собі слабини, але обов'язково настає момент, коли сили волі уже не вистачає.

"Я думала, зроблять операцію і всьо – йохохо, а воно получилося зовсім навпаки". – зізнається Марина. – "І коли всі ці сюрпризи – тромбози, отьоки – дивишся, що тобі треба приймати ті ліки пожиттєво і скільки вони коштують, і ти просто в шоці розумієш, що немолода уже, а у батька лише пенсія, чим він може допомогти?"

Проти Марини працює те, що її захворювання рідкісне, тому у лікарів немає економічного стимулу шукати дієвий порятунок від мезотеліоми. Смисл вкладати тисячі і мільйони доларів у дослідження хвороби, на яку хворіють одиниці? В українській онкології все поки що крутиться навколо найпоширеніших форм раку.

Однак сльози висихають, і Марина знову пише черговий пост у Facebook із історією про свою хворобу і нагадуванням про те, що вона і не думає припиняти боротьбу.

"Багато людей здаються при слові "онкологія" навіть коли їм кажуть, що це перша стадія. А багато з четвертою стадією живуть собі прекрасно і довго, і все чудово. Ти вішаєш на це ярлик – або "проблема", або "ситуація, яку потрібно вирішити". Я повісила ярлик "ситуація, яку потрібно вирішити", – пояснює свій підхід Марина. Вона вірить у свої сили, але дуже потребує, щоб і інші люди вірили в неї.