Військовий журналіст Володимир Рунець про ситуацію на Донбасі, вибиті зуби і взаємодію з військовими

Володимир Рунець – 34-річний український журналіст, кореспондент телеканалу "24 Канал". Висвітлює хід подій на Сході України від самого початку сепаратистських заворушень у березні 2014-го року. В процесі роботи регулярно буває в зоні проведення АТО.

- Володимире, як давно ти висвітлюєш хід війни на Сході України? Як все почалося для тебе?

- Розпочав я висвітлювати ці процеси від самого початку, коли завершувались сумнозвісні події в Криму і почались проросійські виступи на Донбасі. І одразу я, працюючи продюсером на одній з західноєвропейських телекомпаній, почав їздити на Схід, бо було зрозуміло, що це – наступна точка, куди вдарить Росія.

Спочатку я був на мітингах, на яких побили українських активістів. Їх було декілька: перший був показово мирним, з правоохоронцями які ще на той момент не показували своєї проросійської прихильності. А от другий і третій мітинги пройшли зовсім не мирно. Правоохоронці навмисно розімкнули кільце, в якому знаходився проукраїнський натовп, туди увірвались проросійські тітушки і почалося пекло. Щелепи летіли по асфальту, зуби вибиті лежали буквально всюди, арматурою ламали кінцівки, доганяли поранених і добивали. Люди не встигали навіть добігати до автобусів та автомобілів, щоб сховатись там.

Потім ми знімали те, як почалася травля проукраїнськи налаштованих донеччан. Як нестерпно стало жити людям, які намагались бути патріотами в тих рамках, в яких могли. Тому що оті бандити, а це були справжні бандформування, озброєні ходили вулицями, відловлювали людей з українською символікою, залякували їх, викрадали… Переважна більшість їх була з місцевого маргінесу, яким очевидно керували якісь спецслужби, а частина приїхала з Росії.

Дуже важко було працювати, тому що все було з їх боку дуже професійно організовано. Як тільки ми починали репортажі, нас одразу оточували "правильні" люди, які давали "правильні" меседжі. А оскільки ти в часі обмежений (специфіка жанру), то це створювало значні перепони. Звичайно, ми на це не велися, намагались розбиратися у ситуації, говорили, що ці мітинги не виглядають повністю спонтанними, що це не зовсім відображає настрої населення, що навіть ті проросійські настрої штучно підігрівалися спеціально завезеними туди людьми.

Потім ми висвітлювали мітинг, під час якого відбулося остаточне захоплення Донецької ОДА. Мене тоді побили буквально в прямому ефірі. Я робив пряме включення по телефону і на мене напали, тому що я говорив українською мовою. У мене тоді вкрали кофр від камери, шолом, і у прямому ефірі відібрали телефон та почали мене гамселити.

Потім почався Слов'янськ і Краматорськ, почали збивати наші вертольоти. Але ми не працювали з російськими військовими – ми працювали з цивільним населенням. Навіть захоплення адмінбудівель, захоплення військової техніки тощо ми фіксували, знаходячись на вулиці як звичайні громадяни. Це вже потім пішли так звані акредитації.

- З того часу де саме ти побував?

- Якщо взяти лінію фронту від Маріуполя до Щастя, то немає такого місця, де б я не працював.

- В тебе досить непроста історія взаємодії з військовими…

- У мене прекрасна взаємодія з військовими. Ніяких конфліктів з українськими військовими у мене не було. Я дуже люблю наших військових, тому що завдяки їм я спокійно живу в Києві і маю можливість виконувати свої обов'язки закордоном. Завдяки їм моя мама в Одесі почувається у безпеці. Але треба розуміти, що українська армія – це як живий організм, і в ній, як у кожному організмі, є як хороші бактерії, так і погані. Як і в будь-якому соціумі там є як хороші люди, так і є погані. І якщо мені доводиться критикувати українську армію, то я це роблю і я буду це робити. Тому що ми не ідеальні і не можна викривлювати реальність та показувати її лише з того боку, з якого ми б хотіли її бачити. Бо якщо ми хочемо бачити її ідеальною, то треба показувати її недоліки і змінювати її до ідеального стану.

Наприклад, був випадок, коли один з командирів підстрелив двох механіків-танкістів. Ми робили про це сюжет, ми показували, що так не повинно бути. Що там де є місце зброї, не має бути місця алкоголю.

- Але ти був одним з ініціаторів журналістського флешмобу-протесту проти обмежень з боку керівництва штабу АТО щодо висвітлення новин на Донбасі.

- Так. У певний момент певні люди чомусь вирішили, що вони можуть згодовувати нам "фуфло". Було ряд історій. Я працював тоді в Маріуполі і виявилось, що йде певна розбіжність по жертвам. Генштаб сказав одне, ми сказали інше, тому що нам вдалося відшукати іншу інформацію і ми її дали з посиланням на джерела. Це не сподобалось прес-офіцеру штабу Сектору і він сказав: "Все, для тебе тут роботи не буде, їдь звідси". І дійсно, наша знімальна група переїхала в інший Сектор і ми допрацювали своє відрядження.

Але в Київ я приїхав у досить пригніченому стані. Потім пішла ота інформація про мертву лисичку – коли штаб Сектору заявив про 100 замінованих трупів у Широкіному. Зрозуміло, що така інформація викликала обурення і на місце події поїхали групи спеціально відібраних журналістів, але трупів там не було. Для того щоб зрозуміти: 100 трупів – це три залізничних вагони мало бути. Зрештою, прес-секретар сказав: "Трупів немає, але є мертва лисичка".

Це було межею. Ми, журналісти, згодні не показувати розташування наших військових частин, ми згодні не видавати позиції наших бійців, якщо це треба для їх безпеки, ми згодні не видавати ще якусь інформацію, яка може межувати з певною таємницею. Це зрозуміло. Але давати нам відверту дезінформацію, щоб ми її подавали як дійсність – це вже вибачте!

Так от, під враженням цього всього ми з Наташою Нагорною, поговоривши по телефону, зробили цей флешмоб: виклали свої АТОшні прес-картки у Фейсбук і написали пост, змісту: "Все! Задовбало! Не будемо!". Дуже багато людей нас одразу підтримали, і воно якось закрутилось. А вже наступного дня ми зустрічалися з представниками розвідки, Генерального штабу, СБУ і Міністерства оборони. Вони з нами говорили і вони таки нас почули. Зараз (пройшов майже рік – Р.Р.) працювати в зоні АТО дуже комфортно. Принаймні, мені. Хоча, звісно, ідеальних умов не буває.

- Є журналісти, які бояться їхати в АТО, а є такі, які навпаки – дуже цього прагнуть. Звідки таке бажання?

- У мене ніколи не було бажання бути воєнним кореспондентом – воно якось так склалося. Ці всі події почалися, коли ми були там – знімали мітинги. І пішло по наростаючій. А потім прийшло усвідомлення, що людина, яка працює на новинах, повинна висвітлювати те, що є найважливішим. Сьогодні я не бачу нічого важливішого в Україні, аніж ця війна. Я розумію, що є корупція і що це дуже важлива складова, чи є зрадники певні, яких теж потрібно виявляти, їх показувати і робити про них репортажі. Я це розумію. Але я вважаю, що сьогодні головні новини, на жаль, на Донбасі.

- Які настрої у місцевого населення на Донбасі спостерігаєш ти? Як вони змінювалися протягом років війни?

- Візуально ситуація змінилась. З самого початку на Донбасі було дуже багато патріотів, які готові були отримати арматурою по щелепі і стати калікою на все життя, але вони виходили показувати, що вони українці. В силу певних обставин вони змушені були виїхати з Донбасу, але потім повернулися на звільнені території і зараз там живуть. Подекуди живуть під постійними обстрілами, але вони знають, що це їх дім, і що вони – українці. Але дуже багато було й таких, які готові були зняти прапори і зрадити. Так от, зараз вони просто притихли – це моє суб'єктивне враження. З поверненням їх міст і сіл під контроль України, вони просто перефарбувались, тому зараз їм так зручніше. І я не знаю, що з цим треба робити.

Але "Русская вєсна" там наразі неможлива, тому що в багатьох населених пунктах не відремонтовані досі будинки і вони постійно нагадують – що таке війна і що до неї призвело. Але проблема в тому, що у цих людей на окупованій території живуть родичі і вони постійно промивають їм мізки тією пропагандою, яку там поширюють.

Що стосується жителів окупованої території, то я можу робити певні висновки на основі тієї інформації, яка до мене надходить звідти. Є КПВВ, де можна працювати, і де багато людей, які постійно або заїжджають в Україну, або виїжджають з неї. Так от, якщо говорити про "середню температуру по лікарні", то вони ментально живуть в Росії. Вони користуються рублями, вони живуть за московським часом, вони ненавидять все українське. "Наші" для них – це ДНРівці, а "ваші" – це українська армія.

- Побутує думка, що чим більший прошарок російськомовного населення в регіоні, тим більша ймовірність там сепаратистських настроїв. Ти її поділяєш?

- На мою думку, сепаратизм на Донбасі став можливим через оту "ракову пухлину", яка сформувалася в Києві, а не на Донбасі. Тому що спецслужби фактично нічим не займалися, крім як "кришуванням" якихось бізнес-інтересів і наркопотоків. Тому що ще в 2010-му році Янукович підписав "Харківські угоди", за якими катастрофічно збільшили чисельність військового контингенту в Криму. Через те, що кордон ніхто не контролював. Давайте не забувати, як заходила перша російська техніка: корумповані прикордонники просто пропускали колони з танками і БТРами, отримуючи за це певну плату.

Щодо мовного питання… Я практично виріс в Горлівці. У мене україномовна бабуся жила в Горлівці на повністю україномовній вулиці. Але зараз Горлівка – це найгірший осередок сепаратизму. Це якась штучна республіка в штучній республіці – зло із зла. Я народився і виріс в Одесі, у мене там багато російськомовних друзів, але вони не менші патріоти, аніж самі україномовні україномовці. Подивіться на російськомовний Дніпро, де свого часу були сепаратистські виступи, але де зараз найбільший градус патріотизму. Подивіться в Києві скільки російськомовного населення. Не треба визначати патріотизм за мовною ознакою. Я знаю на Донбасі багато україномовних колабораціоністів. Звісно, мовний фактор був використаний, але це був такий мізер на фоні всього іншого…

Зараз сепаратистів краще ідентифікувати не за мовною ознакою, а за ставленням до війни. Якщо під час війни людина каже: "Я за мір" – то це потенційний сепаратист.

- А що ти думаєш про інформаційну політику нашої держави?

- У нас держава настільки комуністичне дитятко, що вона просто пісяється в памперси, коли її починають критикувати. Вона все ще не усвідомлює, що свобода слова допомагає державі розвиватися. А у нас державні мужі бояться спілкуватись з пресою. Вони все ще бояться пабліситі, якого вони не повинні боятись. Вони все ще дозволяють собі звинувачувати журналістів у тому, що їх запитують про незручні для них речі. Вони мають армії ручних Фкйсбук-тролів, які атакують тих, хто критикує "господаря". Навіщо вони витрачають мої податки на оцих тролів, якщо я все одно на них не ведусь?

Але ми це змінимо рано чи пізно. Змінюватись повинен кожен з нас. Кожен з нас повинен зрозуміти, що гречка, полита олією і згущьонкою, не дає нам хороший парламент, уряд і президента. Гречка, полита олією і згущьонкою в головах – це погано. Треба боротися за ідеї. Народний депутат не має будувати дитячі майданчики чи дорогу. Народний депутат має будувати державну політику. Так само, як і міністри, так само, як і президент. Ну не повинен президент їхати і дарувати для Донбасу 60 карет швидкої допомоги. Ну це ж смішно: президент дарує платникам податків машини швидкої допомоги, придбані за гроші цих платників податків.

От поки люди будуть боротися за гречку, а не за ідеї, поки по телевізору будуть показувати, як чиновники дарують платникам податків швидкі допомоги, поки люди будуть "хавати" те, що їм по телевізору показують – інформаційна політика у нас буде неправильною.

У нас не дуже гарна зараз інформаційна політика. Внаслідок нашої інформаційної політики у людей в голові кисіль. У нас на звільненому Донбасі досі можна побачити "Оплот-ТВ", "Новороссия-ТВ", натомість в окупованому Донецьку побачити щось гарне проукраїнське неможливо. Ми намагаємося заборонити російські канали? Це смішно! Заходиш в інтернет на "1-й Канал Россия" і все дивишся. Треба не забороняти, а створювати якіснішу альтернативу.

До речі, в цьому є ще одна небезпека. Якщо держава починає щось забороняти, то згодом вона може будь-кого за будь-що назвати зрадником, підігнати його під якісь певні ознаки і також заборонити.

Інформаційна політика держави повинна бути спрямована на створення в державі громадських медіа. Гарним прикладом може слугувати Данія, де діє найкраща на мою думку модель громадських медіа. Там немає реклами, немає олігархів, які стоять за телеканалами, але там є окремий податок, з якого фінансуються громадські медіа. Тому що за інформацію треба платити, і нам в Україні також пора вже це розуміти і звикати до цього. Адже все коштує грошей: камери, супутники, кабелі… люди, які створюють контент, елементарно хочуть їсти і відпочивати. Тому коли у нас розказують, що з Першого національного зробимо UA:Перший і він буде громадським медіа, то це абсурд. Він не повинен бути підконтрольним державі.

- Наскільки доцільним, на твою думку, є існування Міністерства інформаційної політики?

- Як тільки Міністерство інформаційної політики з'явилося, я написав у Фейсбуці, що це "Потьомкінська дєрєвня". Там є люди, яких я поважаю, як людей, але я не розумію їх функцій, як чиновників. Я не розумію суті існування цього міністерства, так само як і спорту, культури і деяких інших міністерств.

- Твоє ставлення до проекту "Миротворець" і до тих речей, які мали місце через безпосередню діяльність цього ресурсу?

- До "Миротворця", як до проекту, у мене гарне ставлення. Це громадська ініціатива, яка мала б виявляти певні настрої, акумулювати їх і подавати в систематизованому вигляді. Влада сліпа. Люди на місцях знають більше. Крім того, це волонтерська ініціатива, яка державі не коштує нічого і яка дає сухі витримки, які цілком може використовувати СБУ і копати вже не в повному інформаційному просторі, а в конкретному місці, де є проблема. Це дуже гарний маркер, прапорець, який піднімається там, де є якась проблема.

Але те, що "Миротворець" використовують для брудних політтехнологій – це погано. Маю на увазі їх вчинок з базою даних журналістів, акредитованих в "Л-ДНР". От не розумію – для чого це було зроблено? По-перше, мій номер телефону, електронну пошту і подібні речі можна легко й так знайти – XXI століття на дворі.

По-друге, ну виклали – і що? Що це дало? Якби вони передали цей список СБУ – окей. Але СБУ і так знала цю інформацію, тому що в СБУ береться спеціальний дозвіл для перетину кордону. Мало того, СБУ не просто знає журналістів з того списку – СБУ ще й контролює їх, тому що ці люди можуть щось провезти звідти, або туди. Серед журналістів також є хороші і є погані. Журналістів також треба перевіряти і СБУ цим займається. Ну гаразд, можливо в цьому списку є люди, які з певних причин відсутні в базі СБУ – віддайте цей список їм і цим ви справді допомогли б. Але навіщо викладати це в мережу? Ну моє прізвище там є, і що? Я цього не приховую, але кому ця інформація може бути цікавою?

Ну і їх поведінка після того випадку, м'яко кажучи, дивна: "Миротворець" сам себе закрив, потім сам себе відкрив. Хоча ніхто ж не вимагав його закриття.

- Багато дискусій точиться навколо тих акредитацій з боку "ДНР" і "ЛНР". Вас навіть зрадниками називають…

- Так, люди дискутують на тему: мали ми право це робити, чи не мали. Але чомусь ніхто не згадує, що вдалося зробити завдяки тим так званим акредитаціям. Особисто я робив свою роботу. Я робив її чесно і мені не соромно за те, що я її робив. Багато разів я, ризикуючи своїм життям, включався в прямий ефір телефоном, просив щоб давали лише мій голос, і інкогніто (з причин безпеки не називали моє ім'я) робив репортажі для одного з найбільших телеканалів України. Я закривався в готельному номері, чи в автомобілі, виходив на зв'язок і розповідав про те, що насправді відбувалось на тій території.

Взагалі, ситуація тоді, в 2014-му році, була такою, що будь-яка інформація з Донбасу мала значення. Люди чекали на цю інформацію. І навіть ті, хто тепер каже, що так не можна, самі ж тоді користувались цією інформацію. Коли я перебував на окупованій території, то думав лише про те, що треба якомога більше інформації передати на наш бік, якомога більше відео перегнати українським телеканалам. Працюючи на західноєвропейську телекомпанію, я паралельно знімав на планшет чи на телефон і віддавав українським телеканалам все, що міг віддати – що не належало моєму роботодавцеві. Багато телеканалів брали і робили з того телесюжети про АТО і все було нормально. А зараз починають пафосно кричати про патріотизм, що я ледь не зрадник України.

Якщо йдеться про роботу журналіста, то треба дивитися насамперед на роботу журналіста, а не на щось інше. Якщо мені потрібно відзняти сюжет чи взяти інтерв'ю у когось, то мені не обов'язково має подобатись та людина. Та навіть в Києві те ж саме. Наприклад, є в мене акредитація нашої Верховної Ради, вона суперлегітимна, суперправильна, але… Там ходить живий Вілкул, там ходить живий Ківалов, який будував "Русскую вєсну" в Одесі, там Кіссе ходить… Так, можливо немає достатньо доказів для того, щоб притягнути їх до відповідальності, чи немає на то політичної волі, але всі ж ми знаємо, що вони мало чим відрізняються від Ахметова та Єфремова. То що мені тепер, не знімати сюжети з Верховної Ради? Навпаки! Треба знімати і показувати, "что б дурь каждого видна была". Я так вважаю.

Я шанобливо ставлюся до нашого Міністра оборони і до Президента, але я буду їх критикувати за їх недоліки і від цього меншим патріотом я не стану. Тому що моя робота – знаходити і показувати недоліки у їх роботі. Показувати суспільству, що десь щось не так, що щось потрібно змінювати, можливо в свідомості. Більше того, наше суспільство теж треба критикувати, інакше воно просто розслабиться і ніколи не стане громадянським.

- У терористів є альтернатива "Миротворця" – "Трибунал" називається. Чи варто його боятись?

- До речі, мене там немає і це мене, насправді, дратує. Два з половиною роки працюєш, працюєш – а сєпари тебе так і не відзначили. Щодо боятися – то це смішно. Якщо когось хочуть вбити, то це зроблять, незалежно від списків "Трибуналу". Як це з Павлом Шереметом сталося.

- І наостанок, що можеш розказати про рідну Одесу? Як там народні настрої змінюються?

- Одеса – це Україна. Одеса це показала і довела. Ми можемо по-різному ставитись до різних речей, наприклад до подій 2-го травня. Дехто в Одесі кричить, що це була вселенська трагедія, дехто – що це очищення кров'ю. Я не хочу давати свою оцінку, але я переконаний, що без тих подій ситуація в Одесі була б набагато кривавішою і ми б з великою долею ймовірності мали б зараз в Одесі те, що маємо на Донбасі.

Зараз же в Одесі набагато кращі настрої. Так само, як вони кращі в Дніпрі, так само, як вони кращі в Запоріжжі, де ситуація була дуже складною свого часу.