Яку надію принесла Донбасу й Україні "безнадійна" берлінська зустріч

"Безальтернативність Мінських угод і нормандського формату", "потреба в негайному припиненні збройного протистояння", "вироблення механізму розведення сил" – все це мовні фігури, які за останні два роки встигли не те що добряче набриднути – перетворитись на порожній звук. На зустрічі в Берліні вони часто й охоче повторювались всіма учасниками переговорів.

Втім, ситуація зі встановленням миру на Донбасі дійшла до тієї стадії, коли обмеження риторики зустрічі цими штампами виглядало б абсурдом, а сама зустріч – повним провалом. Що не входило в інтереси жодного з учасників зустрічі.

Тому учасники "четвірки" пішли далі – вони заговорили про розробку "дорожньої карти" імплементації Мінських угод. Залишивши за кадром питання про те, чому ніхто не стурбувався цим питанням в момент прийняття угод – чи в наступних півтори роки, хотілось би надіятись, що подібний документ, теоретично, може сприяти деескалації ситуації. Але тільки в тому випадку, коли обидві сторони будуть рішуче налаштовані спочатку його узгодити, а потім – виконувати.

Натомість консервація ситуації і затягування часу – це стратегія, яку, як не парадоксально, вважають вигідною і український, і російський президенти. Один сподівається, що під тиском санкцій Кремль рано чи пізно піде на поступки. Інший надіється, що ресурсів вистарчить до наступного періоду високих цін на нафту – тому з політичними поступками можна зачекати.

Тому виникає обґрунтована підозра, що узгодження "дорожньої карти" – це практично ідеальний спосіб як для Києва, так і для Москви продемонструвати Заходу свою налаштованість на конструктивні переговори. При тому Банкова може спокійно відкласти на неозначене майбутнє проведення божевільних виборів під дулами автоматів, а Кремль – спокійно здійснюватиме агресію проти України в теперішньому режимі без ризику отримати розширення санкцій. При тому обидві сторони говоритимуть про "об’єктивні труднощі" в узгодженні і справді непростого документа.

Іще одним механізмом покращення безпеки мала, на думку учасників самміту, стати озброєна місія ОБСЄ на Донбасі. Що, насправді, теж складно назвати абсолютною новиною. Цю ідею Київ лобіює вже достатньо давно. Більше того, про те, що навіть Росія погоджується на поліцейську місію ОБСЄ на Донбасі, Порошенко говорив в інтерв'ю українським телеканалам іще у квітні місяці цього року. Видимого прогресу у цій справі за шість місяців помітити якось не вдалося.

Що, напевне, й логічно – бо спроба введення такої місії неминуче продемонструє степінь некерованості окупованої частини Донбасу. І, автоматично, вб'є не тільки надію Путіна на проведення виборів за його правилами – але й "священну корову" Мінських домовленостей.

Тому що "ексцеси виконавців" – навіть якщо Кремль насправді погодиться на введення озброєної місії – є практично неминучими. Публіка, яка воює за сепаратистів, вряди-годи нападала навіть на неозброєних і, загалом, нешкідливих працівників спецмоніторингової місії – що вже тут говорити про озброєних спостерігачів, якщо ті раптом спробують заважати проходу колон з Росії? Ситуація дуже швидко перейде до бойових сутичок. Що однозначно стане приводом для згортання місії.

А якщо з Донбасу на джипах з написом "ОБСЄ" почнуть тікати чоловіки з штурмовими гвинтівками, та в бронежилетах, вимагати провести там "чесні й демократичні вибори" стане вже якось неспортивно.

Тому затягування процесу створення такої місії стоїть в пріоритетах не тільки Кремля, але й Франції з Німеччиною. І всі зусилля Петра Олексійовича в цій історії, схоже, нам не допоможуть. 

Власне, тому і запропонувала фрау Меркель блискучу в своїй абсурдності ідею – прийняти закон і почати виборчий процес перед тим, як зайдуть озброєні спостерігачі ОБСЄ. Себто для миротворців на Донбасі іще явно небезпечно, а от, приміром, агітувати за проукраїнські партії там вже сміливо можна. 

А загалом, кожен з учасників вчорашньої зустрічі отримав майже те, що хотів. Путін продемонстрував росіянам – і самому собі, як на те пішло, що ще може злітати до Берліна. Пройти крізь стрій німецької почесної варти. Зробити "фоточок" з Олландом та Меркель. Поговорити про Україну та Сирію – і повернутись додому цілим й неушкодженим. Попри нервові заяви друга Франсуа про військові злочини.

Олланд та Меркель продемонстрували власну самовідданість у справі встановлення миру на Донбасі (5 годин за одним столом з Путіним, не рахуючи сирійських переговорів – це теж подвиг). Вони зобразили навіть наявність хай нешвидкого – але відчутного "прогресу" в цій справі. Довершувати яку, цілком ймовірно, доведеться вже не їм.

Петро Олексійович знову щасливо уник потреби призначати дату виборів, яких прагне Росія і бажає ЄС, але які стануть фарсом і політичною катастрофою для всіх, задіяних у їх підготовці.

Звичайно, залишились, напевне, і незадоволені зустріччю. Ну, там солдати ЗСУ на блок-постах під обстрілами. Мирні мешканці прифронтової смуги, до яких як "прилітало – так і "прилітає". Проукраїнські біженці, які як не могли – так і не можуть повернутись додому. Але всіх їх до Берліну вчора не запрошували. Тому своє незадоволення вони можуть висловити за вечірнім чаєм чи ранковою кавою, і не псувати при тому враження від конструктивної роботи міжнародного самміту.