Як Узбекистан переживе "війну трьох"

Що ж буде з Узбекистаном після смерті Карімова? Це питання з'явилося на порядку денному ще тоді, коли президент країни формально був живий – і залишається актуальним досьогодні. Аналітики розбирали кандидатури можливих наступників, в основному (і правильно) зосереджуючись на трьох найпотужніших персонах. І тільки найпрозорливіші здогадалися – керувати будуть усі троє.

Що, власне, і підтвердила свіжа, нехай і неофіційна інформація із авторитетних джерел. Азімов, Іноятов, Мірзійоєв. Ось цей тріумвірат поведе Узбекистан у світле бавовняне майбуття. Але вестиме він його недовго.

Згадаємо історію однієї неіснуючої нині держави – Радянського Союзу. Там також були періоди подібного "колективного керівництва". Але це не тому, що СРСР був аж такою демократичною країною, чи Комуністична партія відзначалася демократизмом. Причина була в іншому, у тому самому від чого зараз штормить (і буде штормити ще більше) Узбекистан. Вождь, помираючи, не залишав після себе одного-єдиного наступника. Так було і після смерті Леніна, коли Сталін вів боротьбу за трон, відстрілюючи всіх своїх конкурентів. Так було і після смерті самого Сталіна – коли Хрущов, зайнявши на той момент аж ніяк не головну посаду, вибився в лідери (до речі, також не без крові – убивство Берії це не що інше, як боротьба за владу).

І так завжди і всюди. Якщо диктатор не залишає наступника – починається боротьба за владу. Традиційно недовга, також неодмінно із жертвами, причому, можливо, не тільки серед прямих конкурентів. Правило "Ліс рубають – тріски розлітаються" ніхто не відміняв. Тому в найближчі роки, можливо, місяці Узбекистан чекають буремні часи.

До речі, я недаремно згадав про Берію. Як відомо із історії, на момент смерті Сталіна саме він був фактично наймогутнішою людиною на кремлівському Олімпі. Але формально стояв трохи позаду. Рівно так само, як зараз стоїть Рустам Іноятов – такий же керівник всемогутньої спецслужби. За деякою інформацією, саме він нині в Узбекистані є номером один, але таким, який не хоче і не любить світитися. І це в кінці кінців може його погубити. Бо ж Шавкат Мірзійоєв, що є нині виконуючим обов'язки президента, за чутками – а інакше в Середній Азії не буває, – дуже залежний від Іноятова через наявність якогось невідомого компромату. А кому сподобається така ситуація, особливо коли формально ти – головний? (В тому, що саме Мірзійоєв виграє вибори, сумніватися немає ніяких підстав. Тут інакше і не буває. Влада переходить з рук в руки тільки після переворотів, але не на голосуванні).

Одного формального конкурента ця трійця вже усунула. Формально ж після смерті чинного президента виконуючим обов'язки мав стати голова Сенату Нігматілла Юлдашев. Він ним і став – рівно на 6 днів. А потім сам відмовився – мовляв, не маю достатнього досвіду в управлінні державою. Ви вірите в такі казочки? І правильно, що ні. В сусідньому Туркменістані після смерті Туркменбаші відбулося точнісінько таке саме – очолити країну на тимчасовій основі мав голова меджлісу Овезгельди  Атаєв, але раптово проти нього відкрили карну справу, і…

Як бачимо, в Узбекистані обійшлися тихіше і спокійніше. Чи просто Юлдашев був настільки нікчемною в політичному сенсі фігурою. Але є і різниця у цих двох ситуаціях. Гурбангули Бердимухамедов, який став в.о. президента Туркменістану, очолив країну уже всерйоз і надовго. Чи тому, що дійсно був позашлюбним сином Ніязова, чи просто тримав усю владу в своїх руках – але там боротьба за престол закінчилася, навіть не розпочавшись. Бо був один чітко визначений наступник.

В Узбекистані, стараннями перш за все самого Карімова (тут він теж дуже схожий на Сталіна, який до останнього так і не вибрав собі заміну), наступника немає. А кожен з трійки хоче ним стати. І Іноятов, навіть публікація фото якого в пресі ставала сенсацією. І Мірзійоєв, якого безперечно буде муляти його посада "формально головного, але…". І Азімов, який є представником ташкентського клану (о, це солодке середньоазійське слово "клан"!) на противагу самаркандцю Мірзійоєву.

А ще перед очима у цієї трійці – приклад сусіднього Киргизстану, де Курманбек Бакієв домовився із представниками різних кланів, прийшов до влади, а потім почав тягнути усю ковдру на себе. При цьому не знищивши попередньо усю можливу опозицію (як це зробив ще у 90-х Карімов). І у результаті президент, який більш ніж упевнено виграв двоє виборів – його показники навіть Путіну не снилися, хіба Лукашенку, – відправився після чергової революції у вигнання в дружню йому Білорусь.

Тому завдання-максимум для кожного із правлячої узбецької трійці – у максимально стислі строки покінчити із двома конкурентами. Можливо, навіть фізично.

Та це все – внутрішні узбецькі розборки. В чому ж інтерес зовнішнього світу? Тут ситуація дуже мінлива. Наприклад, білоруському Бацькі це наука на майбутнє. Він же там начебто свого сина готує в наступники? Так нехай поцікавиться, що буває з тими, хто нібито й має право на владу, але не має на те сили – як старша дочка Карімова. Її, як відомо, відправили до психлікарні. (До речі, ще одна цікава історична паралель – російський імператор Іван VI Антонович, якого хоч і відправили всього-на-всього до Шлісельбурзької фортеці, але він там натурально збожеволів.)

На північ від Узбекистану – Казахстан, а тамтешньому диктатору Назарбаєву уже 76, і синів у нього немає, тільки три дочки (у Карімова було дві). Теж є привід замислитися – хоч самому Лідеру Нації, а хоч його дочкам. В психлікарню ж ой як не хочеться…

Ну, і Росія, куди ж без неї. По-перше, там тихою азійською боротьбою бульдогів під килимом не обійдеться – не той менталітет, не ті звички. Там вже якщо боротися – то до Громадянської війни, чи як мінімум до танків, які стріляють по парламенту. Але це справи неблизького минулого (хіба нинішнього карликового диктатора відправлять на той світ проти його волі). А от ідея зловити рибку у мутній воді – чом би й ні.

Узбекистан – стратегічна держава в Середній Азії. Американці, наприклад, мали там авіабазу і не так давно хотіли туди повернутися. Як же тут не прищемити хвоста своєму ворогу, помстившися за Донбас і Сирію? Та й поторгуватися можна – я залишу в спокої Узбекистан, а ви закриваєте очі на Крим і Донбас. Вийде чи ні, це інше питання. Але російська влада, як бачимо, подібними шансами не гребує – подивіться на зруйноване Алеппо.

Одним словом, в Узбекистані буде весело. Як мінімум через внутрішні престолонаслідні проблеми. А якщо в цю історію вплутаються ще й потужні зовнішні сили – тут вже, як казали в анімаційному шедеврі виробництва "Київнаукфільму", "живые позавидуют мертвым". А ще ж можна згадати, що в складі Узбекистану існує така суверенна республіка Каракалпакстан, яка формально має право вийти зі складу цієї країни простим рішенням референдуму...