Як Сінгапур в ООН "обламав" наївних українських фанатів з Кримом

Сьогодні вночі Третій комітет Генасамблеї ООН схвалив резолюцію "Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)". Резолюцію, ініційовану Україною, співавторами якої (резолюції) є 41 держава-член ООН. Там все так, як треба, треба нам – і Росія держава-окупант, і АРК з Севастополем тимчасово окуповані території. На всепланетному рівні це офіційно визнано. Але давайте поглянемо на вчорашню ситуацію під дещо несподіваним кутом.

По-перше, цієї перемоги могло б і не бути. Бо ще вдень Білорусь запропонувала взагалі не розглядати ці "країнні" резолюції (йшлося не тільки про Україну, а й, наприклад, про Іран). Звісно, голосів за таке рішення у Росії – ми ж не сумніваємося, чия це була ініціатива? – не вистачило. Та все ж. Далі було голосування уже за власне резолюцію. Так от. В цих двох голосуваннях хотілося б відзначити позицію такої країни, як Сингапур. Спочатку представник цієї країни проголосував проти розгляду кримського питання, а під час фінального голосування утримався. А питання це, між іншим, було присвячене не тільки окупації українських територій, а й елементарним правам людини. І отут починається найцікавіше.

Так якось склалося, що під час президентства Порошенка частина суспільства несподіваною, але щирою любов'ю полюбила історію економічного дива у виконанні Сінгапуру. На всі лади оспівували творця цього дива Лі Кван Ю, приводили відповідні цитати з нього (чи не з нього, але яка різниця) – наприклад, про "посади трьох друзів". Серйозні видання і навіть міністри аналізували досвід цієї країни, вважаючи його корисним для України. Одним словом, візьми і зроби.

От тільки чомусь майже всі, хто з таким пафосом в голосі говорив про сінгапурський досвід, "забували" одну малесеньку деталь. Що в цій країні,  наприклад, 50 років править одна партія. Що усіма ЗМІ в цій країні керують дві державні компанії. Що… А ось вам цитата із книжки Джона Кампфнера "Свобода на продаж". Про один невеличкий аспект із життя цієї країни.

Я стою на галявині біля будівлі міської ради. Встановлений у 2001 році знак свідчить, що це "куточок ораторів". Його встановлення - відповідь влади на твердження, що Сінгапур це диктатура. Уряд наполягає на тому, що люди мають можливість говорити, що вони хочуть, при цьому залишаючись в рамках закону.

Це непросто. Правила перераховані в інструкції на покажчику: необхідно зареєструватися в поліцейській дільниці (вона за рогом), заповнити відповідні бланки і дочекатися дозволу. Якщо ви отримали його, виступ записують і зберігають шість років. Цей текст може бути використаний проти вас при звинуваченні в наклепі або в судовому розгляді з будь-якого іншого приводу.

Заборонено торкатися будь-яких релігійних або етнічних тем і ображати представників влади. Якщо комусь захочеться випробувати долю, тут же дбайливо перераховані положення законів, які може порушити оратор.

Я заглянув в поліцейську дільницю, щоб дізнатися, коли слід чекати появи наступного оратора. "Навряд чи скоро", - відповів поліцейський. Він не зміг пригадати нікого, хто звертався за дозволом.

І це, любі мої, не просто такий збіг обставин, що в Сінгапурі сталося економічне диво – і водночас така ситуація із свободою слова, політичними свободами і таким іншим. Ні, це взаємопов'язані речі. Бо можна йти до економічного успіху, як це робили країни західної демократії, довгим шляхом – а можна, як Сингапур, за кілька десятиліть. Але за все треба платити. (До речі, і західні демократії теж платили свою ціну, просто це не так помітно через розтягнутість процесу. Але принаймні історію з Маргарет Тетчер і англійськими шахтарями варто було б пригадати. І порівняти із нашою вугільною галуззю. Чесне слово, якби я був конспірологом – то вже писав би про те, що вся ця історія на Донбасі й задумувалася для того, щоб знищити збиткову галузь чужими руками. Бо своїми ж ніхто не дасть.)

Попробуйте екстраполювати сінгапурську ситуацію на Україну. Де президент, обраний в один тур, через півроку уже не подобається більшості з тих, хто за нього голосував. Де політики роками, та вже навіть десятиліттями тільки те й роблять, що істерично критикують будь-яку владу за будь-які справи (аби на цьому популістичному критиканстві самим стати владою). Де людям треба не економічне зростання, а долар по 8.

Звісно, після появи в світі соціалістичної ідеології люди, оті, яких люблять називати "простими" чи "маленькими українцями", вони всюди однакові – хочуть робити менше, а мати більше. До речі, нічого аж такого поганого в цьому немає. Така вже людська природа. Погано інше. Ці самі люди, які хочуть, щоб тут був Сінгапур – в такому спрощено-вульгаризованому форматі "раз, і у нас вже економічне диво", - вони ж абсолютно не готові пожертвувати тим, чим пожертвували в цій країні.

Я недаремно на початку статті згадав про нічне голосування. Звісно, це Крим, до якого Сінгапуру немає ніякого діла. Але водночас – це і показник ставлення до тих чи інших свобод. В тому числі й у себе вдома. Перш за все у себе вдома.

А ви готові опинитися у такій країні? От тільки про мітинги протесту проти росту тарифів, про "долар по 8" доведеться забути раз і назавжди. Бо – або із закритим ротом семимильними кроками до економічного дива (і це ще треба знайти свого Лі Кван Ю), або Англія-1984/85. Це як один із мільйона прикладів. До речі, ви знаєте, що та історія із реформуванням збиткової вугільної галузі у Великій Британії завершилася в тому числі й десятьма смертями? Шість із яких були якраз протестувальники. Це, нагадаю, не авторитарний Сингапур, де на виступ треба записуватися в поліції, а демократична Англія.

А насправді різниці для пересічного українця немає ніякої. Бо у будь-якому випадку за все треба платити. "Проста людина" ж, вихована невмирущою радянською халявою, хоче все і задарма. Щоб зарплата як Бенілюксі, а тарифи, як при Януковичу. А з такою психологією не те що Сінгапур – навіть Польщу не побудувати.