Що може знищити російський "Тріумф" у Сирії

25 листопада міністр оборони Росії Сергій Шойгу запропонував перекинути на авіабазу Хмеймім у Сирії зенітні ракетні комплекси великої дальності С-400 нового покоління, а також їх "старіші" версії С-300.

Того ж дня президент Росії Володимир Путін погодився з цією пропозицією.

С-400, або ж "Тріумф" - російська зенітно-ракетна система великої і середньої дальності, зенітний ракетний комплекс нового покоління. Призначена для знищення всіх сучасних і перспективних засобів повітряно-космічного нападу. 28 квітня 2007 постановою уряду система "Тріумф" була прийнята на озброєння російської армії.

Комплекс може на дальності до 400 км вражати аеродинамічні цілі і на дальності до 60 км - тактичні балістичні цілі, що летять зі швидкістю до 4,8 км/с: крилаті ракети, літаки тактичної і стратегічної авіації, боєголовки балістичних ракет. Радар раннього виявлення забезпечує дальність виявлення до 600 км. Ракети можуть вражати цілі на надзнизькій висоті у 5 м (для порівняння: американський комплекс "Петріот" здатний вражати цілі тільки на висоті не менше 60 м). Можливе використання декількох типів ракет, що мають різну стартову масу і дальністю пуску, що дозволяє створювати ешелоновану оборону.

ЗРК забезпечений радаром раннього виявлення цілі із захистом від поміх. Швидкість пересування комплекса по дорогах - до 60 км/год, по бездоріжжю - до 25 км/год.

Станом на листопад 2015 року на озброєнні російської армії були 11 полкових комплексів С-400, 23 дивізіонних комплекси і 184 одиничних установки.

Крім того, "Тріумфи" є на озброєнні армії Алжиру (3 або 4 полкових комплекси). Збройні сили КНР та Індії також планують придбати собі ці комплекси, але вони мають надійти на озброєння не раніше 2017 року.

Згідно з дослідженням австралійського аналітичного центру Air Power Australia, опублікованому в лютому 2009 року, С-400 не має аналогів у світі і значно перевершує американські системи ППО "Петріот" за тактико-технічними характеристиками. 

Втім, дослідники скептично оцінили шанси російського комплексу у протистоянні з деякими типами сучасних західних літаків, в першу чергу – з F-22.

При тому реального використання російських комплексів у бойовій обстановці поки не траплялося, а високі технічні характеристики можуть виявитись радше елементом маркетингу, а не реальним бойовим показником.

Достеменно не відомо, наскільки в реальності С-400 здатні долати протиракетні засоби сучасних літаків НАТО, чи діяти в умовах жорсткої радіоелектронної протидії з боку як наземних турецьких станцій, так і літаків радіоелектронної боротьби.

Окрім того, уряд Туреччини має можливість якщо й не заблокувати, то помітно ускладнити можливість доставки цієї зброї до театру воєнних дій, заборонивши їх перевезення через контрольовані Туреччиною протоки між Чорним та Середземним морями.

В разі такого рішення Анкари Росія буде змушена доставляти ракетні комплекси по довгому і надзвичайно небезпечному шляху – через середньоазіатські республіки, Іран та Ірак. І якщо крилаті ракети пролетіли за цим маршрутом із Каспію цілком успішно, доля російських транспортних літаків може скластись інакше.

В будь-якому разі, росіяни навряд чи наважаться використовувати С-400 проти літаків в повітряному просторі Туреччини – рівно як і проти літаків США у будь-чиєму повітряному просторі. Подібні дії можуть призвести до масштабної і скоординованої атаки на весь російський контингент в Сирії - силами як сирійської прозахідної опозиції, так і в крайньому разі силами турецької армії, яка в такому випадку може імітувати собою сили туркоманського ополчення. Зважаючи на невелику кількість піхотних та артилерійських підрозділів, що здійснюють охорону як російських літаків, так і російських зенітно-ракетних систем, наземна атака напівпартизанських формувань, підсилених силами спеціального призначення, становить для росіян небезпеку набагато більшу, ніж повітряна атака сил НАТО.