Радбез ООН "убив" Медведчука з Ахметовим

До жанру регулярних засідань Радбезу ООН, пов'язаних з подіями на Донбасі, ми, на жаль, за останніх два роки вже звикли. Об'єднані й стурбовані нації збираються, говорять і роз'їжджаються. Гармати продовжують стріляти, а люди — гинути.

По великому рахунку, вчорашній Радбез нічим докорінним не відрізнявся. Хоча одна позитивна зміна порівняно з попередніми аналогічним зібраннями все-таки була. На тлі довгих і невеселих звітів спецмісії ОБСЄ про кількість обстрілів, порушення прав спостерігачів, закритого “на підвалі” і так і не випущеного співробіника ООН, та інші витівки бойовиків-сепаратистів, у залі запанував замалим не консенсус стосовно того, що “свята демократичного волевиявлення” на Донбасі найближчим часом там не буде. Під розмовами про “негайні вибори на Донбасі”, які дозволять виправити ситуацію одним помахом бюлетеня, і які з невідомих причин блокуються “київською хунтою”, схоже, поставлено крапку. Якщо не назавжди — то надовго.

І якщо зазвичай про неможливість проведення виборів під канонаду артилерійських дуелей, на території, контрольованій окупаційними військами та бандами місцевих гоблінів, говорила Україна, і її стримано підтримували США, то цього разу неможливість подібних виборів зрозуміли, схоже, всі.

Ну, крім Чуркіна, звичайно — але тут нічого не поробиш. Така в нього робота, і таке в нього керівництво.

Про неможливість виборів за сучасного рівня безпеки говорили не тільки українці, американці чи британці — з цим погодився навіть представник Франції. Попри легкі загравання очільника французького МЗС пана Еро з російським колегою Сергієм Лавровим, і попри відозви французького парламенту стосовно потреби відмінити антиросійські санкції (ухвалені, щоправда, 55 голосами з 577 наявних у французькому парламенті, і не варті паперу, витраченого на їх друк). При тому постійний представник США в ООН Саманта Пауер в процесі озвучила цікаву інформацію про те, що більш ніж 90 відсотків інцидентів, пов'язаних з перешкоджанням роботі спостерігачів ОБСЄ, відбулись на територіях, підконтрольних сепаратистам. Хотілось би, звичайно, почути цю — і подібну їй — інформацію і з вуст представників спецмісії ОБСЄ, які зазвичай обмежуються обтічними заявами про те, що “порушують обидві сторони”, не уточнюючи пропорцій, але то вже, звичайно, подробиці.

Щоправда, втіху про те, що світ таки довідався про донбаські реалії — і зробив це не за кисельовськими сюжетами, а за словами дипломатів, які там побували, псує один-єдиний факт. Який полягає у тому, що визнання мінських угод “неробочими” без належного регламенту їх імплементації — це, звичайно, добре.

Але адекватного плану, за яким можна було б забезпечити реальне припинення вогню, і тоді переходити до політичних подробиць — хай би і з мінськими нормами, як своєрідною основою для початку дискусії, на сьогодні немає. Його потрібно створити — і погодити з усіма задіяними у конфлікті сторонами.

Окремим пунктом лежить непросте завдання погодити такий план з Кремлем — і примусити Москву стати учасником домовленостей, себто щось гарантувати, а не тільки обіцяти, як то було з мінськими документами. Але, зважаючи на масштаби цієї проблеми, жоден дипкорпус світу — не те що німецький чи французький, але й американський не поспішає втручатись у цю гігантську і невдячну роботу. Рівно як і українське керівництво та МЗС не поспішає виступати тут з якимось адекватними ініціативами.

Але, відкривши очі на неможливість виборів за наявної безпекової ситуації, рано чи пізно доведеться робити і наступний крок — думати, як ту ситуацію змінити.