Росія не перемагала нацизм в Європі, а просто приручила

Характерною рисою сучасних європейських ультраправих, що відроджуються на хвилі ксенофобії, є не тільки “євроскептицизм” - щоб не сказати ненависть до ЄС, але й обов'язковий тісний зв'язок з Росією. Про те, що на хвилі антиімігрантських настроїв у Європі до вищої політичної ліги повернуться й ультраправі, всі наче й здогадувалися. Втім, факт реалізації цього прогнозу все рівно нікого особливо не тішить.

У вчорашньому першому турі президентських виборів в Австрії кандидат від націоналістичної "Партії свободи" Норберт Хофер переміг в усіх землях, за винятком Відня. І став беззаперечним фаворитом виборчих перегонів, набравши 36% голосів виборців. Вперше за 70 років кандидати від найвпливовіших австрійських партій - Соціал-демократичної та Народної - не виходять до другого туру. Набравши по 11% голосів, вони ховаються з горизонту.

Звичайно, посада австрійського президента — до певної міри церемоніальна, і вагомого впливу на державну політику він ніби й не чинить.

Але бачити на цій посаді чоловіка, який в ході кампанії агітував за термінове зняття санкцій з Росії, за співпрацю з нею ж в енергетичній сфері і за розв'язання українсько-російської кризи на основі "права народів на самовизначення" — якось не надихає.

Ні, звичайно, і чинний президент Гайнц Фішер на світоча етики й моральності ніяк не витягує. Досить згадати, що цей державний муж після всього, що трапилось у Криму та на Донбасі приймав друга Вольдемара у Відні і підписував з ним оборудки по мертвонародженому Південному потоку.

Але поза сумнівом, на тлі Хофера Фішер — то ще був майже дружній до України президент.

Тим часом в Сербії Радикальна партія Воїслава Шешеля з розмахом повернулась до парламенту. Ні, звичайно, більшість у парламенті поки що у прогресивних консерваторів Вучича, які й святкують перемогу, але масштабне представництво політичної сили, якою керує друг Мілошевича і герцог “четників”, свіжовиправданий Гаазьким трибуналом захоплення теж не викликає. Якщо хтось не в курсі — то серби, які йдуть “добровольцями” до незаконних збройних формувань донбаських сепаратистів — то саме сучасні “четники”.

З одного боку, все це виглядає на нормальний політичний процес. Ну, хитається собі маятник електоральних преференцій управо-вліво — то й хитається. Продемонструють праві свою безпомічність — то й програють наступні вибори. Але сама присутність у законодавчі та виконавчій владі ультраправих може стати для них зручним стартовим майданчиком у тому випадку, якщо чинна влада не впорається з будь-якими соціальними чи економічними труднощами. Тоді досить буде голосно звинуватити у всьому ЄС та мігрантів, пообіцяти впоратись із тим та іншим — і шлях до владного Олімпу помітно спроститься завдяки багатьом громадянам, схильним шукати прості рішення складних проблем.

Якщо до цього додати, наприклад, березневий успіх ультраправої Словацької національної партії та крайньо-правої партії LS-Nase (обидві — різко анти-ЄС-івські, антиімігрантські, і — о, диво — дружні до Путіна), та помітне пожвавлення в рядах ле-пенівських ультраправих, котрі теж існують на російські гроші — картина системного, і, вочевидь, добре спланованого та профінансованого наступу “вірних нацистів Путіна” видається цілком достовірною.

Якось так стається, що чим більше сучасний європейський політик говорить про любов до батьківщини, національні інтереси та проблеми з “понаєхавшими” - тим з більшою ймовірністю, з-під пропагандистської сухозлітки на штандартах його політичної сили, проглядають то банки з російським капіталом, то газові гроші, то дружні візити до російської столиці. Або, по-простому, рило ФСБ-шного куратора.

І не треба вірити, що то Росія перемогла нацизм. Його перемогли США, народи СРСР, Велика Британія і багато хто іще. А Росія нацизм, схоже, підпорядкувала і використовує.