Боротьба з путінізмом. Коли вимруть європейські геополітичні страуси

Презентована в Брюсселі доповідь про те, як країни – члени ЄС реагують на російську агресію проти України, і на агресивні дії Кремля проти Європи, з якоїсь точки зору викликає шок.

Бо з її тексту випливає, що половина членів ЄС – 14 із 28 – або вдають, що Росії та її агресивної політики на світі не існує, або намагаються на цій агресії трішечки підзаробити. В число цих країн автори з аналітичного центру "Європейські цінності" включили "віддалені" від проблеми Португалію, Мальту та Ірландію; Австрію, Бельгію, Францію, Люксембург, Іспанію та Словенію, які намагаються "стояти осторонь", Словаччину та Угорщину, які відверто використовують Росію, а також Грецію, Італію та Кіпр, які зберігають небезкорисну "дружбу" з Росією. Все це, помітимо, після багатьох років війни в Україні, та чисельних спроб Росії втрутитись в хід європейських виборів.

З іншого боку, досить згадати, наприклад, реакцію України – і українців, якщо на те пішло – на вторгнення Путіна до Грузії. Звичайно, близькі стосунки Ющенка з Саакашвілі зіграли деяку роль – але, по великому рахунку, досвід сусідів нас рішуче нічому не навчив. Україна не зайнялась спішним відновленням боєздатності армії, відловом криптосепаратистів та агентів ФСБ, укріпленням східних рубежів. Україна, по великому рахунку, взагалі нічим не зайнялась. А потім вибрала Януковича – або, принаймні, на довший час погодилась із вибраним для неї Януковичем. Втім, все це вже справи дано минулих днів.

Зараз цікавішим є питання щодо того, що може зробити керівництво ЄС – та країн, реально стурбованих міжнародною політикою Путіна, для того, щоб якось повпливати на цей чисельний клуб "путіноскептиків та путінофілів". Що, насправді, є питанням виживання і для самої європейської спільноти – адже, нагадаємо, йдеться не тільки про сприйняття антиукраїнської агресії, але й заохочення Путіним євроскептицизму та спроби збільшення енергетичної залежності Європи від Росії.

І перспективи тут виглядають, м'яко кажучи, неідеальними. Бо, як справедливо відзначили й автори дослідження, флагман антипутінського руху, Велика Британія, готується покинути ЄС. Натомість Польща, яка могла би компенсувати певний брак політичної ваги дипломатичним завзяттям, не тільки вкрай невчасно починає грати в старі ігри з "історичною провиною українців", але на додачу перетворює себе на посміховисько незграбними спробами розширити владні повноваження правлячої консервативної партії "Право і справедливість". А активні опоненти Путіна з Прибалтики констатують, що Європейський Союз спостерігає за ситуацією в Україні, яка перебуває в стані війни, як "за футбольним матчем" – але змінити ситуацію не в силах.

Врешті, ставлення Мальти й Ірландії до конфлікту в Україні може й не так важливе. Тим паче що змінити його ні ми, ні навіть керівництво ЄС не в стані.

А от "небезкорисна дружба" з Росією загалом та з Володимиром Путіним зокрема цілком піддається лікуванню. І найефективнішим засобом, здається, в цій ситуації є перевірка фінансів У такий спосіб вдавалося ослабити чи й вивести з політичної гри як окремих осіб з навдивовижу тісними стосунками з Кремлем (на кшталт пари кандидатів на президентський пост Франції) так і цілі корпоративні структури. Серед яких, приміром, чільне місце займають чисельні британські банки, у яких знайшли сліди "відмитих" в Росії корупційних коштів. Якось вже так стається, що політичні та економічні сили, близькі до серця Володимира Володимировича, виявляються трішки нечистими на руку. Можливо, йому просто не таланить із друзями.

Хоча, звичайно, з персоналіями на кшталт угорського прем'єра Віктора Орбана, які беруть подачки у вигляді цілих атомних станцій, навіть керівництву ЄС впоратись буде непросто. Але якщо Путіну доведеться у всіх випадках купувати прихильність "європейських партнерів" за десятизначні суми, як то має місце з Угорщиною, надовго його не вистарчить.