Коли Путін посвариться з Іраном

Вкупі Росію та Іран тримає ненависть до Заходу та Сирія – за яку, в разі перемоги, і почнеться їхній конфлікт.

Останній візит Володимира Путіна до Ірану мав переконати світ, що Росія не залишилась без союзників. Ще б пак – домовленість про початок поставок зенітно-ракетних комплексів С-300, обіцяний кредит у 5 мільярдів доларів (його, скоріше за все, не дадуть, принаймні, без істотного зменшення – але союзникам приємно, а ворогам – лячно), туманні обіцянки подумати про зону вільної торгівлі між Євразійським економічним союзом та Іраном, не кажучи вже про "велику кількість крупних економічних угод та контрактів". Все вийшло цілком бонтонно. Ну, якщо не рахувати дрібних неприємностей – на кшталт відсутності перекладача на форумі країн-експортерів газу в Тегерані. Але така вже штука з тим форумом – скільки не старається Росія, але картелю, на кшталт ОПЕК, з цього не виходить, і погратися з цінами на світовому ринку не вдається. Тому араби цілком могли слухати Путіна і російською – від того нічого б не змінилося.

За всією цією детально описаною у ТАСС та РІА Новости парадною картинкою проглядає сіра реальність. Яка зводиться до того, що Росія цікава Ірану з двох причин. По-перше, як союзник у сирійській заварушці, і, по-друге, як щедрий і дешевий постачальник зброї, яку ніхто інший Ірану не продав би. Хоча по мірі того, як Іран віддаляється від санкційного періоду, число охочих на висококонкурентному ринку зброї може і зрости.

Щодо "тісної співпраці" братніх країн, сказати можна наступне. У 2014 році товарообіг між Росією та Іраном склав всього 1,68 млрд. доларів (для порівняння – з ворожою від учора Туреччиною росіяни наторгували на 30 з гаком мільярдів). Частка Ірану в зовнішньоторговельному обороті Росії не перевищує 0,2%. Обсяг російських інвестицій в Іран – близько 10 мільйонів, іранських в Росію – 5,5 мільйонів.

Більше того, навіть такий мізерний ґешефт переб’ють, скоріше за все, китайці, які після скасування санкцій щільно працюють з Тегераном.

При тому не слід забувати, що Іран і Росія – попри тісні контакти, співпрацю в оборонній промисловості та воєнній сфері – насправді, природні конкуренти. Іранський газ поки що не може пробитись на європейський ринок – не в останню чергу, через лобізм Газпрому. Але іранські газогони до Пакистану вже добудовуються, а звідтіля хоч до Індії, хоч до Китаю – не надто далеко. Особливо якщо врахувати вже наявну систему газотранспорту.

Тому не виключений варіант, що в разі, якщо "Силу Сибіру" таки збудують (хоч останнім часом її доля до болю схожа на незабутній "Турецький потік") – конкурувати російському газу доведеться з далеко дешевшим у видобутку іранським.

На додаток до цього Іран – найбільш вірогідний замінник не тільки російського газу, але й російської нафти на європейському, а особливо – східноєвропейському ринку. Нещодавно аналітики Bloomberg нагадували той факт, що східноєвропейські НПЗ орієнтовані на переробку російської нафти сорту Urals, а найближчий до неї сорт - це нафта з Ірану. Яка, знову-таки, має нижчу собівартість, ніж російська – тому демпінгувати Тегеран може з більшим розмахом.

Тому все, що дійсно єднає російський та іранський режими – це ірраціональна ненависть до Заходу та ситуативне союзництво у сирійському конфлікті. В разі перемоги у якому – якщо така, раптом, колись трапиться – з'ясується ще одна прикра для Кремля річ. Яка полягає у тому, що Путін воює за збереження режиму Башара Асада – і консервацію довоєнного стану речей. Натомість Тегеран мріє про створення сухопутного коридору до Середземного моря – на кінці якого вже є підконтрольна "Хезболла", але який переривається Сирією. Хоч сунітською, хоч асадівською. Тому момент гіпотетичної перемоги у сирійській війні стане останнім акордом в російсько-сирійській дружбі. Хоча, зважаючи на економічні моменти, кінець дружніх рукостискань може трапитись і помітно раніше.