Чи дотерплять білоруси до Миколи Лукашенка

Відомий не тільки переможець, але й те, кому і як підіграватимуть судді, що про це скажуть глядачі, і навіть яким буде склад гравців на наступному матчі.

Звичайно, є "інтрига" стосовно рахунку – 80 чи 85% візьме Лукашенко, чи може, всіх 90 – щоб показати Путіну, що в нього все іще краще керовано. І на якій хвилині (пардон, на якому дні виборчих перегонів) почнуть виганяти з поля суперників. І чи будуть їх просто виганяти – чи ще й трішечки саджати до в’язниці. Але подібні подробиці – це вже для надто тонких цінителів міжнародної політики. Ну і для білорусів, звичайно, які вимушені жити в цьому театрі абсурду.

Отже, вчора Лукашенко знову виграв вибори. На цей раз – з рахунком близько 83,5%. З цією переконливою перемогою його переконливо привітав Володимир Путін.

Опозиція сказала, що вибори були "спектаклем" – і була по-своєму правдивою. Інша річ, що спектакль був зіграний так, що задовольнив переважу більшість глядачів.

Більше того, схоже, викликав мовчазну згоду в ЄС, який ще до початку перегонів продемонстрував свою позицію, приміром, в інтерв’ю очільника литовського МЗС Лінаса Лінкявічуса, який пообіцяв, що санкції проти Білорусі будуть призупинені, якщо під час виборів в Білорусі й одразу після них "не трапиться нічого несподіваного". Не трапилось. Лукашенко вибори виграв, і танків з цього приводу вводити в Мінськ не став. Опозиція назвала все що відбулось фарсом – але про ймовірність свої перемоги теж скромно промовчала. І Білорусь, і ЄС зробили вибір на користь "стабільності" – і все буде, як є.

При тому що всі розуміють, що європейська політика "малих кроків" стосовно Лукашенка не діє. Він випускає політв’язнів тоді коли йому треба щось продемонструвати ЄС – а потім саджає стільки, скільки вважає за потрібне. Він робить "кроки в напрямку демократизації" – а отім пробіжки в бік диктатури. Лукашенко є "радянською людиною", яка "ніколи не зміниться" – сказала цьогорічна лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич – і немає жодних причин їй не вірити.

Тому, всупереч європейській зовнішньополітичній риториці, не можна "потроху демократизувати" диктатора – як не можна поступово перевести на вегетаріанське меню людожера чи поступово зробити Путіна правдивим і відкритим.

Але, з іншого боку, всі (звичайно, крім любителів розмов про "Майдан за американські печеньки") розуміють і те, що покласти кінець кар’єрі Лукашенка можуть тільки білоруси. Але вони поки не збираються цього робити. Специфічний консенсус "бідність і несвобода в обмін на стабільність" задовольняє помітну частину цього терплячого і працьовитого народу.

Інша річ, що певне потепління стосунків з ЄС призведе тільки до зміцнення подібного компромісу, і, ймовірно, дозволить Лукашенку підкріпити економічну базу того специфічного суспільно-політичного устрою, який він вибудував у Білорусі. В той час як нарощування економічного тиску – за умов неплатоспроможності Росії в якості "альтернативного партнера" могло би призвести до нарощування незадоволення серед білорусів.

Втім, дивуватися з того, що європейське керівництво обрало курс на купівлю прихильності Лукашенка економічними послабленнями, відмовившись від далеко ризикованішого сценарію провокації соціальних протестів якось не доводиться. В Брюсселі сидять бюрократи, а не авантюристи.

Тому політична доля Александра Лукашенка, схоже, рухається радше в бік родинної династії "талановитих правителів" на кшталт Алієвих, ніж до сумної долі вигнанця з власної вітчизни. Добре це чи погано – вирішувати самим білорусам. А всім решті, схоже треба готуватись до нових словесних перлів харизматичного білоруського диктатора – і до чергових виборів з безсумнівними ознаками театрального перформансу.