Для чого Путін тестує Ердогана снайперськими кулями

Про те, що нова російсько-турецька дружба якось не дуже зростається, всі здогадувались вже давно. І широко анонсовані переговори в Астані просуваються ні шатко, ні валко – у всякому разі, нітрохи не краще, ніж женевські переговори під опікою Заходу, і гарантоване всіма сторонами перемир'я продовжує своє невпевнене існування під супровід періодичних більших чи менших перестрілок. Все це й не дивно – надто вже далекими є цілі цих країн, надто по-різному бачать вони майбутнє Сирії, яку намагаються поділити. До всього у жоден спосіб не враховуючи при тому інтересів громадян цієї країни.

Але останні інциденти демонструють, що дипломатичні суперечки потроху повертаються до тієї точки, де сила позиції кожної сторони визначається кількістю солдатів, бронетехніки та авіації, а правота міряється через приціл.

Вчора турецьке МЗС викликало представника російського посольства в зв'язку з загибеллю турецького військовослужбовця. Той був вбитий пострілом з території, підконтрольної сирійським курдам. В чому нічого дивного ніби й немає – любов між курдами й турками давня й гаряча. На підтримку курдів як Москвою, так і Вашингтоном Анкара скаржиться впродовж багатьох років. Але вчорашня історія вийшла особливою.

Бо, якщо вірити офіційній точці зору Анкари, військовослужбовець перебував на території своєї країни, і був убитий пострілом снайпера з сирійського боку кордону, з контрольованої курдами провінції Афрін, за кілька днів після того, як курдське ополчення оголосило, що в регіон прибули російські військовослужбовці. Представник курдських "Загонів народної оборони" тоді заявив, що Росія і курди домовилися про "спільну боротьбу з тероризмом" і російську присутність в районі Афрін. А західні ЗМІ навіть написали, що Кремль збирається побудувати в регіоні військову базу. Що росіяни негайно спростували, заявивши, що йдеться не про базу – а про відділення центру примирення ворогуючих сторін. З примиренням, вочевидь, не складається. Мабуть, тому, що центр і казарми "миротворців" ще не встигли добудувати.

А якщо всерйоз, то вчорашній інцидент наштовхує на дві можливі версії розвитку подій. Або Москва не може не те що контролювати – а навіть впливати на своїх курдських союзників, і ті вирішили "всипати" туркам, надіючись, що не прилетить "відповідь", бо турки побояться вбити когось із росіян ("відповідь", до речі, таки прилетіла, турки хлопці гарячі, але чи по комусь влучила – наразі невідомо).

Або ж Путін вирішив протестувати терпіння турецького президента, і оцінити, до якого ступеню готовий Ердоган ігнорувати порушення своїх інтересів.

І в першому, і в другому випадку перспективи ситуації в Сирії виходять вельми невтішні. Бо якщо ніхто й нікого не контролює – то бойові дії рано чи пізно відновляться. Через випадковість, через провокацію, через яку завгодно дурницю. Коли в багатьох нервових людей пальці на гашетках впродовж тривалого часу – стрілянина неминуче почнеться.

А якщо Ердоган прийде до висновку, що інтереси Туреччини Росія – або її союзники – демонстративно порушують, він буде вимушений давати масштабну силову відповідь. Оскільки увесь його авторитет і популярність тримаються на іміджі нового й химерного пантюркізму. На твердженні про його "особливу місію", заради якої демократичне ще десяток років тому суспільство готове зробити з нього султана. Якщо цей імідж зникне – зникне й сам Ердоган. А громадяни, які нещодавно кидались за нього під танки "бунтівників", з абсолютно щирою охотою підуть штурмувати його новенький палац.

Тому "практична перевірка" супротивника, цей улюблений прийом російських спецслужбістів, такий милий серцю Володимира Путіна, може зіграти з ним злий жарт. Сторони просто увійдуть в неконтрольовану спіраль насильства, а міркування "престижу" і "честі нації" навряд чи дозволять комусь із опонентів вчасно – чи бодай невчасно – зупинити потенційне кровопролиття.