Для чого Путін тестує Ердогана Бабичем

Москва вирішила направити послом до Туреччини повпреда президента Путіна в Приволзькому федеральному окрузі Михайла Бабича. Так-так, того самого. Зрозумівши, що позбутись Михайла Вікторовича до Києва не вийде, Путін направляє Бабича на посаду, звідки його попередника винесли вперед ногами з 9 кулями в різних частинах тіла. Можливо, сподівається на рефлекси колишнього військового, що почав свій непростий, але ситий шлях служіння Вітчизні з  Рязанського вищого військового училища.

При тому заява Пєскова, який стверджує, що жодних рішень стосовно Бабича поки не приймалося, не значить рівним рахунком нічого. Оскільки в світовій практиці не прийнято оголошувати ім'я потенційного посла до отримання агреману на нього. Це тільки до Києва Бабича гнали в повен зріст, демонстративно і з порушенням усіх неписаних правил дипломатичного етикету, повідомляючи про нового посла чи не раніше, ніж запит на агреман встиг доїхати до Києва. Що, поряд з усіма решту подробицями життя та кар’єри Бабича, зробило згоду на його призначення абсолютно неможливою.

З Анкарою поводяться, звісно, делікатніше, скромно чекаючи на агреман. Видача якого не викликає в турецького президента жодних теплих почуттів. Оскільки, курс на примирення із Москвою, так вдало задекларований Анкарою, ніби й не дозволяє публічно перебирати послами.

З іншого ж боку, безпосередня участь громадянина Бабича в прийнятті (ну, нехай  не прийнятті – але схваленні) рішення про анексію Криму, у складі російського Радбезу напередодні відомих подій, ставить турецького президента в не надто зручне становище. Оскільки Анкара анексію Криму не визнає – і визнавати начебто не збирається.

З одного боку, події в Криму від Туреччини ніби й далеко. З іншого боку, якщо Ердоган поступиться інтересами братів-мусульман ще й в Криму – його можуть не зрозуміти. Навіть в рідній Партії справедливості та розвитку – не кажучи вже про жорсткіших прихильників ісламського братства.

При тому нерозуміння з боку прихильників традиційного ісламу – це не виступи недобитих лібералів і недоляканих журналістів. Воно може вилитись як у брак підтримки на виборах – так і в інші, далеко радикальніші форми. Особливо якщо результати виборів комусь здаватимуться неправдоподібними.

При тому до послуг ображених на Ердогана мусульман – весь спектр не тільки традиціоналістських партій та груп, але й бойові групи на будь-який вид та смак. Від поміркованих – і до Аль-Нусри та Ісламської держави, вербувальники та прихильники яких дотепер достатньо комфортно відчувають себе в Туреччині. І не через підтримку з боку Ердогана, як в тому намагалась переконати світ Москва – а через прихильність з боку населення.

За таких умов Ердоган може робити все що завгодно із армією, вчителями чи журналістами – але прихильників традиційних цінностей йому краще не чіпати. Щоби, посварившись із власним народом задля дружби з Москвою, не зробити перший крок по сумнівному шляху узалежнення від Путіна. Куди веде цей шлях – добре видно в сусідній Сирії. І з Асадом Ердогану, здається, не по дорозі.

В ситуації з Бабичем найбільш ймовірним видається наступний варіант. У відповідності до дипломатичного етикету, якщо відповіді на запит стосовно агреману немає впродовж достатньо тривалого часу – прийнято мовчки і без зайвих коментарів міняти кандидатуру посла. Скоріше за все, Анкара демонстративно промовчить.

А далі вже все залежатиме від того, наскільки далеко готовий піти Путін. І чи продемонструє він Ердогану отой самий "дипломатичний етикет" – чи вирішить продемонструвати своє незадоволення, повертаючи стосунки до мовчазного й добре озброєного нейтралітету.