Чому зустрічі у Мінську можна на рік відкласти

Від вчорашньої зустрічі глав МЗС країн "норманської четвірки" проривних рішень не чекав ніхто. І зустріч не підвела.

Повістку дня формували два ключові питання – розробка "дорожньої карти" для втілення угод, підписаних у Мінську в лютому 2015 року, та введення на Донбас воєнізованої місії ОБСЄ для контролю за україно-російським кордоном та загальною ситуацією у регіоні. Стосовно жодного із них  якогось поступу не помітили ні європейці, ні українці, ні росіяни. Що й не дивно – оскільки кожне з цих ключових питань більш чи менш блокується як мінімум двома сторонами переговорів із трьох.

Стосовно "дорожньої карти", фанатом якої є очільник німецького МЗС Франк-Вальтер Штайнмаєр, який надіється (чи вже радше вдає, що надіється) привнести бодай дещицю "орднунгу" в процес, який з різних причин саботують практично всі його учасники, не висловлюють особливого ентузіазму ні Росія, ні Україна. Себто висловлюють, звичайно – але виключно стосовно свого варіанту бачення цього документу. Які безнадійно відрізняються між собою – як відрізняється виведення російських військ і реінтеграція Донбасу від створення нового Придністров'я на київському балансі.

Стосовно місії ОБСЄ – то у її введенні не зацікавлена як Росія, так і ключові країни ЄС. Для першої масштабна місія – це хай і не надто радикальна, але все—таки перепона у процесі керування розвитком конфлікту на Донбасі. Для других – це колосальний за масштабом виклик, напруження дипломатичних і фінансових резервів, яке, в разі можливої загибелі членів місії може ще й нанести колосальний удар по електоральним рейтингам керівництва країн, які цю місію підтримають. І якщо Олланду, якщо зважити на його політичні перспективи, вже мало що страшно, та фрау Меркель до різких рухів у цьому напрямку не готова.

Єдиним скільки-небудь відчутним позитивом від вчорашньої зустрічі стали домовленості про активізацію обміну полоненими. Оскільки додаткових чотири точки на лінії розведення сил на практиці навряд чи призведуть до істотних змін ситуації на фронті.

При тому договороспромжність Росії на даний момент взагалі практично рівна нулю. Оскільки запланована зміна політичних еліт – спочатку біля керма США, а потім у Парижі – дозволяє Путіну надіятись на далеко, далеко вигіднішу позицію на переговорах у другій половині наступного року. Вибори у Франції закінчаться у першій половині травня, а реальну демонстрацію зовнішньополітичної позиції новообраного уряду слід очікувати не раніше серпня-вересня.

До того моменту позиція Росії буде зводитись до потоку більш чи менш нереальних вимог та демагогії стосовно Києва, який "відмовляється від виконання Мінських угод". Звичайно, жорстка відмова від мінського формату, можливо, дала б Росії додаткові приводи для критики Києва, тому відвідувати ці події українським дипломатам все ж доведеться. Але будь-які надії на успіх – чи, принаймні, помітний неозброєним оком прогрес переговорного процесу до наступної осені зараз видаються марними.