Чому заклик Порошенка до реформування ООН пропаде намарне

Вчорашній виступ українського президента на Генасамблеї ООН, супроти очікувань, вийшов яскравим і логічним.

Пов'язавши анексію Криму зі зростанням можливостей російського режиму в Сирії, Порошенко наочно продемонстрував, що один непокараний міжнародний злочин тягне за собою наростання безладу і "права сили" навіть у географічно віддалених регіонах.

Можна сперечатись, чи доречно було порівнювати і пов'язувати напряму український та сирійський конфлікти, які по природі своїй різні (громадянська війна в Сирії, на відміну від Донбасу, почалась без прямого впливу Росії – а передумови для неї були закладені в момент створення цієї держави в сучасному вигляді). Тим паче, що український конфлікт і для ЄС, і для США, насправді, значить набагато більше, ніж конфлікт в Сирії. Він надто вже нагадує напівзабуті, але від того не менш травматичні епізоди початків двох світових воєн, коли хтось з якоюсь метою хотів трішечки перекроїти політичну карту Європи. На відміну від безладдя на Близькому Сході, до якого, як не цинічно це звучить, західні обивателі загалом-то звикли.

Але тенденція тотального безсилля світової спільноти протидіяти державам, в яких є ядерна зброя і право вето в Радбезі, звичайно, була помічена вірно. Хоч Петро Олексійович, звичайно, не був першим у цій справі. Всередині ООН є сформований рух за відміну права вето, в який входить кілька десятків держав. Можна було б розглядати цей  рух, як надію на новий і справедливий світовий порядок, якби не  два моменти.

Перший з яких полягає в тому, що яке б рішення не прийняв хоч Радбез, хоч Генасамблея, втілити його в життя ООН, в більшості випадків, не може чисто фізично. Бо надіслати тисячу-другу "блакитних шоломів" для розмежування якогось дуже локального конфлікту ООН здатна. Хоч навіть такі операції вдаються далеко не завжди. Але на такому рівні можливості ООН і закінчуються. Не те що воювати – навіть адекватно патрулювати що Донбас, що Сирію ООН не здатна в принципі. Не той масштаб.

Другий момент полягає в тому, що ООН є універсальною і всезагальною міжнародною організацією доти – і тільки доти – поки нічого не може вирішити.

А відмінивши право вето на Радбезі, ООН свій універсальний статус дуже швидко втратить. І не тільки через можливий вихід Росії. Слідом за Москвою організацію, скоріше за все, покинуть її сателіти, а також Пекін, і, не виключено, навіть Вашингтон, якому теж нерідко хочеться більшої свободи у способах вирішення своїх геополітичних проблем. Після чого всі держави, що залишаться в організації, так і будуть виконувати роль "стурбованих націй", з якою вони чудесно виступають і зараз.

І безсилля Радбезу ООН – як і всієї ООН загалом – спричинене саме неможливістю впливати на порушників світового порядку. Суть будь-якого закону – це формування якоїсь загальноприйнятої норми, і наявність санкцій за її порушення. І наявність сил, готовий ці санкції реалізувати – без зайвих дискусій, "селективного правосуддя" і т.д. І якщо нормативна база у вигляді міжнародних договорів наче є, то сил для примушення окремих націй до виконання цих норм немає – і найближчим часом, не буде. До того моменту все, що може ООН, рівно як і будь-яка інша міжнародна організація (якщо не рахувати військових альянсів, звичайно) – це "висловлювати стурбованість порушеннями міжнародного права та особистих прав і свобод". І ніяка реформа права вето тут не допоможе.