Чому Україна не дочекається від ПАРЄ правди про Крим та Донбас

Тому Україні варто змиритись або з відсутністю даних Ради Європи стосовно порушень в Криму і на Донбасі – або з поверненням Росії до активного членства в ПАРЄ. Інші варіанти вигадати складно.

Конфліктна ситуація з щорічною доповіддю генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда, в якій, попри обсяг у більш ніж сто сторінок, не знайшлося місця для згадок про порушення прав людини в Криму і на Донбасі, неабияк схвилювала наш соціум.

Звичайно, історія вийшла не надто красивою – оскільки бюрократична логіка ПАРЄ традиційно зводиться до того, що організація перевіряє тих, хто дозволяє це робити. І їх же ж і критикує за знайдені порушення. Натомість людожери, які місій ПАРЄ до себе не допускають, виглядають, фактично, білими і пухнастими. До слова, так само чинить переважна більшість інших міжнародних організацій – включно з ООН. Що не додає ні поваги, ні довіри до їхніх звітів, заяв та демонстрацій стурбованості.

Але є тут і в позиції України достатньо слабке місце. Тому що свого часу, коли Росію, як шкодливого кота, гнали поганим віником з ПАРЄ, ми стоячи рукоплескали цьому захопливому і, загалом, цілком логічному процесу. Натомість зараз, коли Росія фактично призупинила членство в організації, і стежити за дотриманням прав людини на своїй території не дозволяє – ми обурюємось тим, що ПАРЄ не може сказати нічого доладного про російські порушення. Звичайно, у звіт можна було б додати кілька абзаців про те, що "за даними ЗМІ і незалежних правозахисників", в Криму і на Донбасі діється пекло. І такий додаток був би логічним і виправданим. Але він не був би частиною інформації, зібраної власне ПАРЄ. Чергова компіляція загальновідомих фактів, не більше.

Загалом, Росію можна вигнати з ПАРЄ, проклясти і забути. Що, в певному наближенні, і було зроблено. Росію можна повернути в ПАРЄ – і тоді вимагати допуску місій до Криму. Бо на Донбас все рівно не пустять. Не виключено, на щось подібне зараз натякають в ліберальних і консервативних групах всередині ПАРЄ – і проти чого Україна – принаймні, в особі першого віце-спікера Ірина Геращенко, категорично протестує. Але фактично вигнати Росію з ПАРЄ – і сподіватися, що Кремль допускатиме спеціальні моніторингові місії РЄ на свою територію – наївно.

Бо жодна міжнародна організація – в тому числі, звичайно, і ПАРЄ – не має власної армії та флоту, щоби когось до чогось примусити, чи, принаймні, своєї потужної економіки, аби ввести проти когось санкції. І впливати на окремі країни вона може тоді – і тільки тоді, коли вони погоджуються на подібний вплив. Як правило, задля забезпечення певного міжнародного іміджу та авторитету

Тому Україні, схоже, слід чітко вирішити, що є більш бажаним – збереження слабкого, або навіть ефемерного впливу на Росію, яку повернуть до діяльності Ради Європи, чи засудження російської агресії – і відмова від будь-яких претензій до ПАРЄ, в якої будуть повністю відсутні якісь істотні важелі впливу на Кремль.

При прийнятті подібного рішення слід тверезо оцінити, наскільки ПАРЄ може впливати на долю людей в Криму та на Донбасі. І якщо такий позитивний вплив буде більшим за шкоду від повернення російських клоунів на трибуну ПАРЄ – тоді слід змиритись зі спробами європейських лівих та лібералів повернути Кремль до Ради Європи. Якщо ж ні – то слід наполягати на консервації наявної ситуації. І не ображатись на претензії європейців стосовно наших гуманітарних і правоохоронних недоліків, а тим паче не кричати: "А росіяни далеко гірші!".

Натомість нелогічною видається лиш нинішня українська позиція. Яка полягає в активному очікуванні дива від не надто дієвої європейської організації.