Чому ми нервуємося з приводу "кулуарщини" Путіна, Меркель та Олланда

Історія з саммітом G20, на якому „нас без нас женитимуть”, набирає дедалі більше скандальних рис

Журналіст відділу «Світ»
Чому ми нервуємося з приводу "кулуарщини…

Історія з саммітом G20, на якому „нас без нас женитимуть”, набирає дедалі більше скандальних рис по мірі того, як зустріч лідерів Росії, Франції та Німеччини без української сторони стає дедалі більш реальним сценарієм події 4-5 вересня.

Преса рясніє заголовками на кшталт „Путін, Меркель і Олланд вирішать долю Донбасу без Порошенка”. У соціальних мережах піднімається цілком прогнозована хвиля „зрадофобії” стосовно європейських партнерів України.

Втім, цього разу пресою і соцмережами справа не обмежується.

„У нас дотепер немає підтвердження про можливу зустріч у Китаї” – роздратовано кинув український президент у камеру CNN, натякаючи, що реанімація мінських домовленостей без такої зустріч неможлива.

За чутками, українські дипломати намагаються з’ясувати, яким чином високопоставлена українська делегація могла би все-таки взяти участь у самміті – принаймні, в якійсь „гостьовій” ролі.

Для чого це все? Путін зшив білими нитками очевидну провокацію в Криму для того, щоб публічно відмовитись від зустрічі в Китаї. Що змінить факт прильоту українського президента на самміт – чи навіть його фотографія біля Олланда і Меркель? Яким мав би бути сенс розмови на полях G20 з Путіним, який вже сказав все, що хотів, кримською диверсією? Що нового така розмова могла би принести в процес врегулювання україно-російського конфлікту?

Чому раптом український президент так прагне зустрітись з Олландом та Меркель (з якими говорив лічені дні назад – і може поговорити в будь-який зручний для них час іще раз, донісши хоч власну позицію, хоч інформацію про нові акти агресії з боку росіян). Можна, при бажанні, поговорити і з Путіним (з яким, якщо вірити інформації АП, після "кримської диверсії", Україна взагалі припинила розмовляти – не тільки по президентській лінії, а навіть на рівні адміністрацій).

Можливо, в адміністрації президента, чи в українському МЗС, чи десь іще придумали такі слова, які можуть переконати російського президента знизити градус агресії і припинити артобстріли на передовій? Якщо так – то що заважає сказати ці слова у телефонну слухавку – хоч європейцям, хоч Путіну особисто? Чи може хтось надіється, що в разі, якщо європейці вирішили „злити” Україну – то великі й сумні очі Петра Олексійовича викличуть в них такі нестерпні муки совісті, що вони негайно відмовляться від своєї ганебної ідеї?

На жодне з цих питань немає відповіді в національно-свідомих журналістів чи „зрадофілів” з соцмереж. Рівно як немає її, схоже, і в нашого роздратованого президента. А якщо і є – то він з нами цією відповіддю не ділиться.

І вся ця нервово-істерична атмосфера, схожа на переживання юної дівчини на першій дискотеці на тему „а що про мене отам в кутку хто скаже?” викликає одне-єдине враження.

Яке полягає в тому, що ні „зрадофіли”, ні адміністрація президента не вірять, що вирішення конфлікту на Донбасі залежить від Росії та України. Виключно.

І до якого б рішення не дійшли Путін, Меркель та Олланд на якому завгодно самміті – його виконання, чи невиконання, залежить від Росії та України.

Звичайно, в нас є союзники, які нам в якийсь спосіб допомагають – але ні Берлін, ні Париж не в стані припинити конфлікт. Що цілком можна було зрозуміти за останні два з половиною роки.

І все – або майже все – для завершення цього конфлікту (переговорного, збройного, референдумного – чи якого вже там вийде) доведеться робити Петру Олексійовичу особисто. З тією армією, і з тим народом, які йому дістались. А єдина альтернатива – це хіба позачергові вибори.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme