Чому Україна програє Польщі в конкуренції за власних громадян

Новина про те, що українці, отримавши в Польщі легальну роботу і зареєструвавшись у якості платників соціальних внесків, рятують польський пенсійний фонд, могла би потішити. Тим паче що динаміка справді вражає – за 9 місяців цього року у Польщі легалізувались в якості працевлаштованих, і почали сплачувати податки, більш ніж 70 тисяч українців. Довівши загальну кількість співвітчизників, які вже сплачують принаймні частину податків у Польщі, до 172 тисяч. Це, помітимо, без будь-якої візової лібералізації, з перервами у малому прикордонному русі. І при тому, звичайно, що легалізація далека від тотальної – кількість охочих попрацювати, перебуваючи на туристичній візі, дотепер немала. Хоча й скорочується – завдяки зусиллям польського уряду та працедавців.

Скорочується, тому що поляки, схоже, усвідомлюють, що такий ресурс, як "прибульці з-над Дніпра", як вони тепер толерантно називають українських працівників, невдовзі можуть оцінити й інші європейські країни, які мають демографічні проблеми. Себто практично повний перелік усіх інших членів ЄС.

Тому поляки намагаються "прив’язати" до себе українців легалізацією, довготривалими контрактами і вигіднішими умовами праці. Особливо у тих сферах, де українців наймають не через бажання зекономити на зарплатні – а через практичну відсутність польських працівників, які здійснили трудову міграцію до більш забезпечених європейських країн. Що призводить до лавиноподібного зростання взаємовигідних угод.

Хоча все це, звичайно, погляд з одного боку. Бо зі сторони України все виглядає трохи інакше.

Наприклад, більше року тому міністр соціальної політики Павло Розенко заявив, що "в нас зараз приблизно 13 з половиною мільйонів пенсіонерів і 13 мільйонів людей, які легально працюють і сплачують внески в Пенсійний фонд". Ситуація з того часу навряд чи особливо змінилась – хіба в бік погіршення. І демографічна динаміка демонструє, що, принаймні в найближчі 15 років, подібний розрив між працівниками і пенсіонерами буде наростати. А Пенсійний фонд має реальні шанси перетворитись на монстра, на дотації якому перестане вистарчати держбюджету.

І в подібній ситуації українська влада не надто переймається тим фактом, що навіть наявне працездатне населення практично незворотно покидає країну. Бо нелегальні працівники, попрацювавши кілька сезонів, скоріше за все, поїдуть додому. А от шанси на повернення до України людей, які мають гарантовану працю, легальний статус і перспективи на польську пенсію, видаються не надто великими.

Звичайно, можна припустити, що до Польщі вирушають головно безробітні, яких українська економіка і так не може чи не хоче використовувати. У випадку з нелегалами доволі часто так і є. А от серед "легальних" переважну більшість, схоже, складають фахівці, які, зрозумівши що подальше виживання на середньостатистичні українські зарплати адекватних людей не достойне, звільняються з роботи – і їдуть всерйоз і надовго. Для того, щоб зрозуміти масштаби катастрофи, досить прогулятись по середньостатистичному західноукраїнському містечку, і подивитись на кількість оголошень – від "шукаємо прибиральницю" чи "шукаємо водіїв" – і до "шукаємо шеф-кухаря" чи "шукаємо головного технолога виробництва".

При тому "вимивання" працездатного населення відбувається не рівномірно зі всієї країни – а концентрується поки головно у західних регіонах. Але ріст цін і комунальних платежів – за умови стійкої відсутності росту зарплат – неминуче зроблять свою справу. Бо можливість отримувати за свою роботу в 3-5 разів більшу винагороду – це спокуса, однакова для галичан, киян чи одеситів. І з наявного 0.1 мільйона щорічних втрат через декілька років сміливо може вийти і половина мільйона.

Звичайно, можна вдарити по "шукачах наживи" всією потугою українського закону. Наприклад, примусивши їх сплачувати податки не тільки в Польщі, але й в Україні. Любителі оподаткувати посилочки з-за кордону напевно, вже потроху й готують якийсь такий законопроектик. Тим паче, що в цьому буде навіть певна логіка – діти заробітчан і справді користуються перевагами безкоштовної освіти (яка вона вже там не є), а їхні батьки мають право на те, що в нас називають безкоштовною медициною.

От тільки рішуче нічого доброго із цієї ідеї не вийде. Бо якщо українські фіскальні служби не здатні вивести з тіні більше третини своєї власної економіки – то як їм вдасться вгнатись за спритними заробітчанами? А якщо й вдасться – то що завадить тим заробітчанам, які адекватно облаштувались у Польщі, взяти до себе своїх дітей, і віддати прикордонникам в момент останнього перетину кордону свій український паспорт?

А загалом, ситуація з трудовою міграцією українців – це результат своєрідної конкуренції. Тільки не між комерційними компаніями за споживача, чи, наприклад, між претендентами на якусь посаду, до чого всі звикли. Це результат вільної конкуренції між економіками і державами – за кваліфікованих і старанних робітників. В цій конкуренції Україна не просто програє. Влада країни, здається, навіть не помітила, що подібне змагання почалося. І програш в ньому означає загрозу для державного суверенітету ні трохи не меншу, ніж російські танки на Хрещатику.