Чому Алексієвич таки має подякувати Росії за Нобелівську премію

Нобелівська премія Алексієвич – це осиковий кілок в труп СРСР, який так старанно намагаються оживити в сучасній Росії. А також визнання заслуг тих, хто боровся з радянським монстром. На жаль, в Росії знайти таких "солженіциних" вже не змогли.

Реакція на присудження нобелівської премії з літератури вчора вийшла дуже показовою. Не встигли оголосити про присудження – як ЗМІ трьох "братніх народів" наввипередки кинулися ділити Світлану Алексієвич, і наголошувати на її "російськомовності", "білоруськості" та "українському походженні". Хапальний рефлекс у дії, так би мовити.

Втім, рішення Нобелівського комітету у сфері літератури – це не роздача шоколадок і не тираж Спортлото. Комітет давно звинувачують у "надмірній політизації", яка інколи превалює над оцінкою художніх якостей творчості лауреатів. Втім, як показує ситуація з Алексієвич, ця політизація нерідко виглядає вельми доречною. 

Бо вчорашнє нагородження – це стримане, коректне, але жорстке засудження того, що робиться на всьому пострадянському обширі, і в першу чергу – в Росії. Засудження людожерської реальності, яка ніяк не може відступити і зникнути в нас – і яка старанно культивується що в Росії, що у Білорусі. І нагородження письменниці, яка пов'язана зі всіма трьома країнами, і при тому впродовж всього життя викривала людиноненависницьку суть радянського тоталітарного режиму, його милу звичку перетворювати живих людей у "витратний матеріал" для досягнення цілей вождів усіх розмірів та масштабів – це визнання того, що тоталітаризм нікуди не подівся. 

Премію було вручено з формулюванням "увіковічення страждання і мужності у наш час". У час, який в Світлани Алексієвич вміщає дуже багато – і другу світову, і Афганістан, і Чорнобиль. Час, який все ще не закінчився в пострадянських країнах. Що відчуває, вочевидь, кожен із нас щодня. 

Окрім того, нагородження саме Алексієвич містить ще один неприємний політичний момент для пострадянських країн. 

У 40-50-ті в Росії був Солженіцин. У 70-80 – теж багато кого було. Врешті, й сама лауреатка нобелівської премії родом однозначно звідтіля. Припустимо, що 90-ті в Україні та Росії не були тоталітаризмом А от в 2000-них і 2010 – "поета, який більше, ніж поет" в Росії не було. Можливо, таким автором могла би стати Політковська – але не склалося. І не треба казати, що тоді не було болючих приводів для високої прози. Та ж Чеченська війна купно з Бесланом довго чекали на свого літописця. Не дочекались, схоже. 

Як, до речі, поки не дочекались свого літописця і обидва Майдани купно з війною на Донбасі. Ні, звичайно, багато хто щось пише, виходить коли гірше, а коли і краще. Але навіть на "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина чи "Сад Гетсиманський" Багряного те, що виходить, не тягне – не те що на "лейтенантську прозу" Василя Бикова чи "Тихий Дон" – хто б там його не написав. Хоча, можливо, поки пройшло замало часу – і ще, можливо, колись щось і спливе достойного.

В будь-якому разі, премія Світлані Алексієвич – це визнання точки зору тих, хто цінують людське в людині понад усе. Для кого немає "неминучих втрат" чи цілей, задля яких не шкода людських життів. Довкола яких немає всього того темного і чумного мороку, який панує скрізь, де держава домінує над громадянином. Мороку, який все ніяк не розвіється в нас, і який з кожним днем густішає у наших сусідів.