Іванов, Вайно і товарищ Путін. Як почати боятися друзів

Чому замість політичного важковаговика, 63-літнього генерал-полковника, особистого друга Путіна, його колеги іще з часів ленінградського управління КДБ, одного з архітекторів путінської „вертикалі” Сергія Іванова АП буде керувати Вайно? 44-річний недодипломат, який за життя керував лиш апаратом російського уряду, і то – 4 місяці, а решту часу був заступником, помічником чи, максимум, міністром без портфеля? У якого в списку нагород – дві грамоти від Путіна – проти Іванова, котрий є повним кавалером ордену „За заслуги перед Вітчизною”?

Жодних формальних чи організаційних причин тут немає – і бути не може. Причини, скоріше за все, глибоко особисті. Які якраз і полягають в тому, що Іванов добре пам’ятає теперішнє російське божество у вигляді хлопчика Володі, який в короткуватих штанцях бігав, носячи течки за Собчаком.

Судячи з відсутності будь-яких попередніх „сигналів” стосовно немилості, в яку втрапив Іванов, причиною став якийсь його імпульсивний вчинок – і така сама імпульсивні реакція на нього з боку Путіна.

Найбільш ймовірним видається, що чорна кішка пробігла між ними в акурат після вчорашньої зустрічі Володимира Путіна з постійними членами російської Ради безпеки. Де, в числі всього решту, говорили і про Крим.

„Володя, за спецоперацію з „хохляцкими диверсантами в шльопанцях”, ти б за Леоніда Ілліча не резидентурою в Дрездені керував, а земну вісь від білих ведмедів в Арктиці стеріг” – міг сказати Іванов Путіну. Як друг –другу і службист – службисту. Бажаючи при тому добра Путіну і Російській імперії.

Не врахувавши при тому, що Володимир Путін вже давно не друг і не службист. Він – божество, якому потрібні слуги і жерці, а не друзі-ветерани. Саме таким безсловесним слугою-жерцем і стане, скоріше за все, Антон Вайно. 

За щось подібне Іванов і поплатився негайною відставкою, із демонстративно принизливим призначенням на посаду представника президента з питань природоохоронної діяльності, екології та транспорту. І тут Путін наслідує свого куміра Сталіна, який міг призначити Будьонного в заступники міністра сільского господарства з конярства або Жукова вислати в Одесу. За бонапартизм. 

Загалом все це, можна вважати для України „перемогою” – якщо зважити на той факт, що Іванов завше був прихильником жорсткої лінії як у внутрішній, так і у зовнішній політиці російської держави.

У випадку – чисто гіпотетичному – якби Іванов став „наступником”, на нас могли б чекати скрутні часи. Спроба реконструювати Російську імперію у його виконанні могла б вийти далеко масштабнішою (і кровопролитнішою) ніж путінські „гібридні війни”.