Чому Путін дурний, що зловтішався з Ердогана

Невдалий військовий переворот в Туреччині всі без винятку помітні геополітичні гравці назвали „виключно турецькою справою”. Закликавши, заодно, обійтись без надміру насильства. А коли стало зрозуміло, що турецька армія впоратись з Ердоганом не зуміла – більшість з них додало про „недопустимість збройного впливу на демократично обраний уряд”. Скромно промовчали тут тільки росіяни, зо три рази на біс повторивши, що їх цікавить тільки доля російських туристів – а за всім решту вони лиш „уважно стежать”.

Але завершення цієї „виключно турецької справи” не може не залишитись непоміченим для світової спільноти. Хоча б тому, що переворот, хай і невдалий, справить помітний вплив на зовнішню політику Анкари, від якої, в свою чергу, залежать чимало складних і болючих регіональних питань.

Переговори по Сирії і врегулювання стосунків з офіційним Дамаском, координація боротьби з Ісламською державою силами Туреччини та США, і маса інших важливих моментів наразі застигли в повітрі – оскільки ніхто достеменно не знає, яким буде курс Анкари після невдалої спроби військового перевороту.

Невдалий військовий переворот, гіпотетично, міг би стати поворотним пунктом для змін в непростих стосунках турецького президента із західними колегами. Бо, з одного боку, спроба військового перевороту цілком виправдовує всі жорсткі чистки в армії, проведені турецьким президентом. І навіть, частково, деяку кількість утисків свободи слова. Все це турецький президент міг би подати як частину протистояння путчистам. І, провівши після успішного придушення путчу принаймні декларативну демократизацію суспільного та політичного життя, Ердоган міг би й далі вибудовувати адекватне співіснування з Брюсселем та, особливо, Вашингтоном. Навіть попри те, що ердоганівська пропагандистська машина вже встигла звинуватити в підготовці перевороту „американських організаторів” – але явно вказавши, що мова йде про турецьких емігрантів, а не про Держдеп.

Натомість складається враження, що тріумфальний Ердоган вирішив вдатись до подальшого „закручування гайок” – з масовими арештами не тільки військових путчистів, але й цивільних опозиціонерів. При тому в найближчі дні наступ на політичних конкурентів – під прикриттям „викорінення бунтівників” – може набрати розмаху, небаченого в Туреччині дотепер. Що неминуче призведе до ще глибшого розриву із Заходом. На тлі активного протистояння, яке Туреччині нав’язала Ісламська держава, проблем з курдським тероризмом – і, гірше того, цілком легальною схильністю до глибокої політичної автономії, Туреччина навряд чи зможе дозволити собі проводити політику жорсткої конфронтації із Росією.

Звичайно, на потік російських туристів в найближчі роки Анкарі розраховувати навряд чи доводиться, але покращення торгівельних зв’язків в вобмін на припинення спроб повалити Асада – такою може бути тема для цілком успішного російсько-турецького торгу. Який, чого гріха таїти, почався іще до події цієї ночі. І невдала спроба перевороту його, скоріше за все, тільки активізує.

Тому стримана і мовчазна радість Путіна з приводу проблем у ненависного Ердогана, здається, була недоречною. Бо, схоже, турецько-російська нормалізація нікуди не зникне. Натомість браві турецькі полковники й генерали, якби зуміли прийти до влади, шукали б підтримку не в Кремлі, а далеко, далеко західніше.