Чому Обама втікає з Арктики

Вчора президент США Барак Обама заборонив буріння шельфу в Арктиці й на півночі Атлантики. Продаж прав на видобуток нафти "на невизначений термін" заборонено у Чукотському морі і морі Бофорта.

Формально це пояснюється необхідністю захистити "морських ссавців", "екологічні ресурси" і "корінне населення". До заборони приєдналася Канада, прем'єр-міністр якої заявив, що його країна ухвалила рішення заборонити буріння нових нафтових і газових свердловин в арктичних водах на невизначений час "з огляду на незамінну цінність арктичних вод для корінних народів, дикої природи та наукових досліджень".

В чому причини такого рішення? Ну не морські ж ссавці? Тим паче, що його негайна екологічна цінність є вельми сумнівною. З тієї простої причини, що при теперішньому рівні цін на нафту Норвегія, наприклад, законсервувала навіть наявні бурові платформи в Північному морі. Через нерентабельність. А буріння нових свердловин в Арктиці зараз виглядає дорогим науковим проектом з неясними перспективами – оскільки собівартість добутої там нафти буде далеко вищою від ринкової ціни. І черги охочих придбати права на видобуток вуглеводнів в Арктиці зараз теж ніби не видно.

Адекватних пояснень такому підходу може бути два. Перше із яких полягає в бажанні американського президента припинити "арктичні нафтові перегони", які розпочались іще в період високих цін на нафту – але ніяк не зупиняються навіть зараз. У 2008-10 роках, коли здавалось, що нафта дорожчатиме вічно, а крига на полюсі розтане за рік-другий, Росія вирішила "захистити свої інтереси в регіоні". Захист полягав у встановленні титанового прапорця на дні Льодовитого океану – десь біля Північного полюсу, і активному відновленні радянських військових аеродромів та баз за Полярним колом. Нафта подешевшала, залізничне сполучення непогано заміняє Північний морський шлях, крига теж нікуди поки не поділась – але Росія продовжує мілітаризацію регіону. Вимушуючи США та НАТО до витрат на протидію цьому безумству. До речі, російський військовий літак, який 19 грудня розбився в Якутії, власне, і прямував на одну з подібних баз.

Зважаючи на ціну нафти, відмова від розробки арктичних шельфових родовищ практично нічого не коштує США, але за допомогою цього жесту Обама надіється вплинути на Путіна, переконавши того, що масована конфронтація за арктичні ресурси наразі не на часі. Наскільки це спрацює – покажуть найближчі місяці, але припустити, що мотиви мілітаризації високих широт в Росії були виключно економічними, якось не зовсім виходить. Маючи колосальні запаси вуглеводнів у відносно більш дружніх регіонах Сибіру, Путін почав формувати "арктичні ескадрильї" та "арктичні бригади", бажаючи помірятись розмахом військових планів із радянськими генсеками, а не намагаючись захистити свою нафту, на яку ніхто наче й не нападав.  Тому миротворчу цінність жесу Обами можна обґрунтовано піддати сумніву.

Втім, є в "арктичної ініціативи" Обами іще одна мета. Насолити на прощання своєму наступнику, який все життя дуже нервово ставиться і до ідеї захисту природи, і до обмежень на ведення бізнесу державою. І традиційно підтримує нафтовидобувні корпорації – навіть шляхом працевлаштування їх керівників на посаду держсекретаря США. 

Зробити капость Трампу в Обами вийшло блискуче. Незважаючи на те, що його повноваження закінчуються менш ніж через місяць, скасувати його розпорядження Трампу буде важко. Воно спирається на закон 1953 року, що дає президенту повноваження заблокувати продаж прав на розробку шельфів. І перегляд цього рішення буде юридично набагато важчим, ніж якби Обама спирався лише на можливості виконавчої влади. Доведеться протягувати все через законодавчу владу, стосунки з якою в Трампа, схоже, будуть неідеальними. Але, зважаючи на той факт, що перегляд цього розпорядження передбачений аж за п’ять років, в разі подорожчання вуглеводнів Трампу доведеться шукати ресурси й час на відміну розпорядження.

В будь-якому разі, вся історія з арктичним шельфом демонструє двак цікавих факти.Перший з яких полягає в тому, що не тільки Росія, але й США не здатні на даний момент всерйоз думати про експлуатацію регіонів Крайньої Півночі. А другий – у готовності демократів США дати бій республіканцям навіть за умов тотального домінування останніх як у виконавчій, так і в законодавчій гілках влади. Прикро лишень, що ця рішучість проявляється тільки у момент, коли все, на що здатні демократи – це швидше дрібні капості, а е системне протистояння популізму нового президента США.