Чому Меркель та Олланд зараз нервують більше, ніж Порошенко чи Путін

Після впевненої заяви нашого президента про те, що в нього "немає завищених очікувань" від сьогоднішньої зустрічі в нормандському форматі, але він надіється на імплементацію "дорожньої карти" для процесу реалізації мінських угод, в посполитого люду могло з'явитись не зовсім правильне враження. Про те, що сьогодні в Берліні відбудеться черговий сеанс колективних спроб вмовити Путіна одуматись, поки не пізно.

Тим паче на фоні переконання Порошенка в тому, що Україна імплементувала "95% політичного пакету", а  Росія "імплементувала 0% пакету безпеки", ми могли б відчувати себе відмінниками, що йдуть на урок до справедливих вчителів з добре підготованим домашнім завданням. Ну, якщо не уточнювати, звісно, хто і як наміряв отих "95%".

Втім, заява міністра закордонних справ Франції Жана-Марка Еро про те, що метою самміту в Берліні буде домогтися від України просування зі "статусом Донбасу" і законом про вибори на його окупованій частині, поставила хрест на подібній благодушності. Обіцянка Анґели Меркель про "підбиття підсумків, просто безжалісне, щодо того, де ми зараз перебуваємо" зайвого оптимізму теж не додала.

Роздратування і недипломатичні репліки західних партнерів зрозуміти можна. Безконечні й безрезультатні телефонні перемовини й зустрічі (які на найвищому рівні, втім, відбуваються дедалі рідше), необхідність спілкуватись з Володимиром Путіним і вникати в подробиці чужої війни – все це не сприяє ні благодушності, ні навіть доброму настрою. При тому нерозв’язаний військовий конфлікт залишається плямою як на їхній власній репутації, так і на репутації їхніх політсил.  

Тому їхнім завданням на цій зустрічі буде досягнення бодай мінімального прогресу у ситуації на Донбасі. У крайньому випадку, якщо із прогресом геть-чисто не складеться – згодиться навіть його імітація. І цього прогресу – чи його імітації – вони вимагатимуть як в Путіна, так і в Порошенка. Прикрість полягає втому, що вимагати в Порошенка – простіше.

Натомість Путіну, після малоприємної історії з Олландом, який, фактично, відмовився приймати російського президента в Парижі, потрібні, перш за все, "фоточки" зі світовими лідерами, які дозволять переконати росіян – і себе самого в тому, що до ліги Кім Чен Ина Володимир Володимирович іще не дійшов. Також присутність й імітація "продуктивного діалогу" можуть стати аргументом на користь відмови ЄС від введення додаткових – уже "сирійських" санкцій.

Завдання України, як і слід було сподіватися, є прямо протилежним до російського. Порошенку слід доводити, що вибори на Донбасі як були неможливими – так неможливими й залишились, попри кілька "демілітаризованих" клаптів землі розміром кілометр на два, які намагаються піднести публіці як "початок миру". І над якими продовжують щоденно літати міни, а раз чи два на тиждень – і снаряди.

В результаті виходить парадоксальна ситуація – перед черговими переговорами очільники двох країн, які фактично воюють між собою, почуваються далеко спокійніше, ніж модератори переговорів, які намагаються довести до якогось логічного завершення непосильне дипломатичне завдання.  

В цій ситуації Україна, насправді, може піти назустріч європейським партнерам. Наприклад, здійснюючи ні до чого не зобов’язуючі кроки в бік "політичного врегулювання". Наприклад, почавши складати списки виборців – з числа біженців, які мешкають зараз поза межами Донбасу. Чи складати список передумов, який буде внесено в проект закону про вибори на Донбасі (і байдуже, що той закон не приймуть). Але для здійснення подібної юридичної імітації, яка б сильно спростила життя Меркель та Олланду, перед Банковою стоять вагомі перешкоди. Перша – недовіра населення до влади, яка має давню традицію і реальні підстави водночас. Друга, можливо навіть важливіша – це наявність потужного крила популістських партій які навіть під страхом заходу російських танків у Київ не пропустять нагоди попаритись на "продажності влади". За таких умов імітація політичних кроків стає затією вельми ризикованою. І Петро Олексійович, будучи по натурі консервативним і добропорядним бізнесменом, на неї не піде.

Тому все, що чекає на наших європейських друзів на берлінській зустрічі – це розчарування і роздратування. Втім, української провини в тому немає.