Чому Лаврову недовго сидіти в своєму кріслі

Можна по-різному ставитись до програмного інтерв’ю на двадцять п’ять сторінок, яке очільник російської дипломатії Сергій Лавров дав газеті "Комсомольська правда". Для когось це – спроба пояснити російській аудиторії нетривіальну і заплутану зовнішньополітичну позицію путінського режиму. Ну і виправдати її, звичайно. Для когось це інтерв’ю – компендіум особистих міфів Лаврова, всіх цих жалісних історій про долю Росії, над ізоляцією якої "працюють з часів Івана Грозного", про "департаменти ЦРУ та ФСБ, які працюють в Києві", та інші витвори багатої уяви. І всі ці погляди матимуть у собі частку істини.

Втім, крім всього решту, це інтерв’ю ще й стало блискучою демонстрацією тих питань, якими задається зараз частина російського суспільства – і на які не може відповісти Кремль.

На цілу низку питань чинний керівник російського МЗС не зміг сказати нічого бодай злегка адекватного, попри дипломатичний фах і знання "основ теоретичного путінізму".

Приміром, коли "стурбовані росіяни" масово допитуються, чому після референдуму в Криму останній був анексований Росією, а після аналогічних референдумів на Донбасі Москва скромно потупила очі, Лавров починає відповідати з грацією двієчника біля шкільної дошки, і врешті-решт висуває доктрину про те, що це керівники самопроголошених сепаратистами "республік" "прийняли рішення говорити з Києвом". Від подібних дурниць зле стає не тільки Лаврову, але й вірнопідданим російським журналістам, які ведуть розмову.

Далі громадяни Росії, наслухавшись історій про "Держдеп, який зробив Майдан", цікавляться, що в цей час робив підлеглий Лаврова – посол Росії в Україні Михайло Зурабов. Чому він не протидіяв "силам зла" так само ефективно, як американські дипломати їм допомагали питають у Лаврова. Все, що той здатен відповісти – це пробурчати щось про те, що "ця тема – не для публічного обговорення".

Взагалі, тема "допомоги росіянам, які потерпають від хунти в Україні" (так-так, в Росії все ще вірять в "хунту" – хоча ТАСС нічого такого не говорить вже з рік) – одна з найболісніших. Бо якщо в Україні йде "геноцид російськомовних" – то треба мобілізувати Росію і йти їм допомагати. А якщо геноциду немає – то навіщо на Донбасі відбулось все те, що там відбулось? Для чого тоді санкції, контр-санкції, ріст цін, безробіття, "заморозка" пенсій? Питання, достойні Достоєвського, можуть видатись нам смішними – але в Росії, схоже, вони направду почали хвилювати людей.

І відповіді на них, як і слід було сподіватись, немає. Бо не можуть же ні Путін, ні Лавров вийти тепер на телебачення і сказати: "Дорогі росіяни, розслабтесь! Все це вставання з колін і тому подібне – все це не всерйоз, це ми так гралися в радянських генсеків, як Гіркін – в царського офіцера, що воює з петлюрівцями. Ми просто трохи здуріли від власного багатства і безкарності, ми вірили, що весь світ можна розводити як лохів у пітерських підворітнях. І помилились". Хоча саме це, схоже, і відбулось.

Втім, у цього інтерв’ю, окрім високих екзистенційних мотивів, може бути й вельми приземлена ціль. "Старого бойового коня" путінської дипломатії готуються відправити на пенсію – і готують громадську думку до того, що такий звичний і рідний образ невдовзі зникне з російських телеекранів та сердець. Не знаю як там росіянам – але українцям шкодувати не доводиться.