Чому біля проспекту Бандери варто зробити проспект Лєха Качинського

Присутність польського президента Анджея Дуди не тільки на святкуванні Дня Незалежності України, але й на військовому параді стала сюрпризом для українців, налаштованих на тривале похолодання в українсько-польських стосунках.

Всім – і Дуді, і Порошенку, і мільйонам телеглядачів було зрозуміло, що право-консервативна польська партія „Право і справедливість”, до якої належить чинний польський президент, з усіх сил намагається якось зам’яти інцидент з визнанням волинської різанини геноцидом.

Виконавши обіцянку, дану виборцям, польські праві зробили те, що зробили. А потім зрозуміли, що Україна – з її немалим внутрішнім ринком і значними трудовими резервами, від яких до певної міри залежить польська економіка, нікуди з кордону не дінеться.

Як нікуди не дінеться і Росія з її „раптовими перевірками боєготовності”, „захистом прав російськомовних” і непоміркованими геополітичними амбіціями.

Зрозуміли – і кинулись гасити на всіх можливих рівнях ними самими розпалену геополітичну пожежу. В якості прикладу можна назвати захід з міністром оборони Польщі Антоном Мацєревичем, який поклав квіти на могилу генерала УНР Марка Безручка у день Війська польського, згадуючи про спільну боротьбу українців та поляків з більшовицьким режимом. Що вийшло вельми знаменним – якщо зважити на той факт, що геополітична ситуація Польщі та України за без малого сотню років повернулась практично туди ж, де була після Першої світової війни.

Поляки, надіславши президента на українське свято і український парад, зробили очевидний рух в бік покращення стосунків. Зараз, замість приймати злощасну резолюцію депутата Мусія – і повторювати тим самим помилку поляків – було б вельми логічно відповісти на спробу примирення у якийсь символічний спосіб.

Приміром, назвати одну з київських вулиць іменем Леха Качинського, який загинув у другій Катині. Тим паче, що в Житомирі, Одесі та Хмельницькому такі вулиці вже є.

Щоб тисяча польських байкерів, які невдовзі покотять битими українськими шляхами до злощасного Катинського лісу, поминати знищених росіянами предків – і загиблих за підозрілих умов сучасників, змогли проїхати цими вулицями. І зрозуміти, що історія українсько-польської ворожнечі закінчилась – будемо надіятись, назавжди. Почалась нова реальність, в якій у нас один ворог. Який радітиме будь-якій нашій сварці.