Чому Росія хоче бачити Іран ядерною державою

Вчорашній указ російського президента Володимира Путіна дозволити передачу Ірану російських зенітних ракетних систем С-300, став неприємним сюрпризом для всіх дипломатів, задіяних у спробах врегулювати іранську ядерну проблему. 

При тому, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, коментуючи указ Путіна, заявив, що в "світлі прогресу", досягнутого на переговорах Тегерана і "шістки" міжнародних посередників в Лозанні, "необхідність у такого роду ембарго (на поставки зброї в Тегеран), причому в окремому, добровільному російському ембарго, повністю відпала".

Скромно промовчавши, що питання зняття збройного ембарго ніхто ще й не збирався піднімати - бо весь "прогрес" полягав в цілком попередніх і нікого ні до чого не зобов'язуючих домовленостях, не кажучи вже про те, що до реального згортання іранської ядерної програми - ще, як мінімум, півроку і кілька раундів дуже непростих переговорів з неоднозначним фіналом.

Ракетний комплекс С-300 під час репетиції параду на Червоній площі у Москві

А резолюція Радбезу ООН за номером 1929 від 2010 року прямо забороняє поставки до Ірану будь-якої ракетної зброї - не залежно від того, "наступальна" вона чи "оборонна". Звичайно, приймалась вона з розрахунку на те, щоб ізолювати Тегеран від технологій, необхідних для виготовлення балістичних ракет, але ніяких специфічних уточнень у документі немає, тому російське МЗС, як завше, робить хорошу міну при поганій грі.

У такий спосіб, після того, як десятиліття санкцій та десятки раундів переговорів підвели ситуацію до логічного, здавалось би завершення, Москва пропонує Тегерану чергову спокусу. Спокусу як мінімум відмовитись від "здачі" програми виробництва ядерної зброї - принаймні на узгоджених умовах, і спробувати виторгувати щось більше. А як максимум - спробувати реально утвердитись як ядерна потуга в регіоні.

Бо, з одного боку, система ПВО - і справді оборонна зброя, яка начебто нікому не загрожує. При тому вона ніяким чином не врятує Іран від економічних санкцій, під якими просіла економіка потенційно багатющої країни. Але під "парасолькою" цієї "мирної" зброї Іран, при бажанні, може реалізовувати ядерну програму. Не побоюючись повторення іракського сценарію, коли ударні літаки ізраїльських ВПС за півгодини фактично знищили надію Саддама Хусейна на ядерну бомбу. Тоді всі рішуче засудили Ізраїль, але полегшене зітхання у зв'язку із видовищним завершенням іракської ядерної програми було чути від Вашингтону і до Ер-Ріяду.

Тепер, якщо Росія реально поставить в Ірак законтрактовані п'ять дивізіонів С-300ПМУ-1, подібний сценарій стане неможливим - або, принаймні, вкрай складним. Позиція Тегерану на переговорах зміцниться, і, незалежно від того, вирішить "режим мулл" піти ва-банк з ядерною зброєю чи ні, перспектива мирного вирішення проблеми знову відсунеться в неозначене майбутнє.

Ракетні комплекси С-300 і С-400 демонструють на виставці озброєнь у підмосковному Жуковському

Натомість, незалежно від того, як складеться доля "попередніх домовленостей" про зняття санкцій з Ірану, у Тель-Авіві чітко розуміють, що для вирішення іранського питання у них залишився доволі короткий проміжок часу. Строго до моменту розгортання нової іранської ПВО, поставленої Росією. Зрозуміло, що ізраїльський рецепт вирішення питання, ймовірно, радикально відрізнятиметься від того, що практикують дипломати з числа міжнародних посередників. І замість тридцяти раундів переговорів скоріше за все, включатиме в себе всього три хвилі бомбардувальників.

При тому в Москві, ясна річ, розуміють, чим обернеться їхня раптова старанність у виконанні контракту, укладеного 8 років тому. І, схоже, вважають ймовірні наслідки достатньо для себе сприятливими. Бо, доклавши зусиль не тільки до зриву мирних переговорів, але й поставивши Ізраїль на грань ймовірної силової операції, Москва отримує як мінімум пару приємних бонусів.

По-перше, потік іранських вуглеводнів до Європи, який в осяжному майбутньому міг не тільки знизити ціни на ринку, але й "відсікти" Росію від південо-європейського напрямку залишиться у списку нереалізованих надій Ірану, Туреччини так ЄС, натомість привид "Турецького потоку" потроху знову зможе обрости реальними планами і трубами.

По-друге, ймовірний початок силових дій на Близькому Сході дозволить переключити увагу міжнародної спільноти з "мутного перемир'я" на Донбасі на "злочини ізраїльської воєнщини проти мирного Ірану".

А розростання кривавого хаосу, якого і без того на Близькому Сході помітно більше, ніж хотілось би, нікого в Москві, схоже, не лякає. В Кремлі за ціну рідко коли переживають. Особливо, якщо платити її доведеться комусь іншому.