На Україну насувається привид гватемальського клоуна

Ні, це не з вчорашньої прес-конференції Петра Порошенка. Це з інавгураційної промови гватемальського коміка Джиммі Моралеса.

Комедійний актор Джиммі Моралес вступив на посаду президента Гватемали. Процес відбувся респектабельно і з розмахом - на інавгурації був присутній віце-президент США Джо Байден, колишній король Іспанії Хуан Карлос I, і чимало південноамериканських президентів. Перемога дісталась Моралесу цілком яскрава й переконлива – 68% голосів виборців у другому турі прозорих і демократичних виборів – це вам не жарти.

Моралес - відомий гватемальський актор і продюсер. Його політичні успіхи експерти пов'язують з втомою громадян Гватемали від "традиційного пулу" обридлих політиків та безконечної, нездоланної корупції.

В політичних, економічних і управлінських здібностях талановитого коміка сумніваються навіть його виборці. Експерти стверджують, що вся його передвиборча програма, що складалася з шести сторінок ріденького тексту – це набір лозунгів, зрозуміти з яких, що збирається робити політик на президентській посаді, явно неможливо.

Головним посилом промови Моралеса стосовно ситуації в Гватемалі стала констатація того, що ситуація з гватемальською економікою видається йому майже фатальною, але він "вірить в чудеса". Втім, здається, нікого в Гватемалі цей факт особливо не хвилює.

Судячи зі всього, абсурд ситуації в країні дійшов до тієї стадії, коли в можливість реальних позитивних змін не вірить ніхто, а вибори президента перетворились на своєрідне шоу – з красивими церемоніями і традиційними обіцянками. А хто краще підходить для абсурдного шоу, якщо не професійний комік?

Зважаючи на той факт, що чинний президент України оголосив, що, по суті, завершив "деолігархізацію країни", "посіяв" реформи і взагалі – все в нас добре, ми вистояли і майже перемогли, на нас чекають інвестиції та економічний ріст, а генпрокурор Шокін після підписаного президентом в прямому ефірі закону вже став англійською королевою – церемоніальною і нешкідливою, можна припустити, що концентрація абсурду в нас цілком порівнянна з гватемальською.

Тому вельми дивним є той факт, що українські комедійні професіонали поки не пішли на штурм політичного Олімпу, віддавши це вдале амплуа не надто обдарованим любителям – від Ляшка і до самого "фахівця з деолігархізації" включно.

Звичайно, певні спроби є. На кшталт історії з Зеленським, який чи то рекламує проект "Слуга народу", чи то направду збирається в президенти. Але спроби ці поки несміливі і надміру делікатні. Складається враження, що самі організатори не до кінця вірять в успіх своєї затії. "З таким обличчям ніхто грошей не дасть" – як казав незабутній і незбувний міський голова.

У цій справі дуже важливо лише вловити той момент, коли абсурд стає абсолютним. Бо в тих самих США, де демократи потроху зливаються в ідеологічному плані з республіканцями (як то засвідчила остання промова Обами перед Конгресом), а президентські вибори перетворюються не так на конкуренцію політичних програм, як на конкуренцію у вмінні їх презентувати, клоуни – на кшталт Дональда Трампа – хоч і мають немалий успіх в "широких масах", але від реальних шансів очолити виконавчу владу поки далекі. А тому намарне тратять немалі гроші на "розкрутку".

Але наш абсурд, звичайно, не рівня американському. Тому зациклене у виборі з чотирьох чи п'яти прізвищ суспільство, здається, потроху дозріває до клоуна-президента.

Звичайно, бідолашний артист за тиждень-другий на посаді з'ясує, що гармати за лінією Східного фронту стріляють снарядами, а не горшками з квітами, а економічні граблі твердий інструмент, а не силіконовий реквізит. А жарт може закінчитись катастрофою – при тому не тільки для них особисто. Але все це буде потім.