Чому в Конституції має бути "особливий статус" не тільки Донбасу, а і Криму

Про "особливий статус" Донбасу, який потроху вимальовується в українському легальному полі, сказали, здається, майже все, що можна було сказати. Починаючи від того, що спроба його введення це "прогинання перед Заходом" і капітуляція у захисті національних інтересів, і закінчуючи заявами сепаратистів про те, що всі ініціативи по зміні української Конституції - це спроби обдурити "молоді республіки", і реально зупинити конфлікт може тільки прописання всіх їхніх вимог прямісінько в Конституції - і ніяк не менше.

Ті, хто читав Мінські домовленості, погодились, що запропоновані зміни до Конституції загалом відповідають їх букві і духу. В тому числі неприємному і явно продавленому росіянами 11-му пункту "про особливий статус", який слід реалізувати до певної дати (кінця 2015 року), а не після виконання всіх попередніх пунктів домовленостей. В будь-якому разі, всі тепер чекають на висновок Конституційного суду (скоріше за все, позитивний), схвалення на наявній сесії ВР (оскільки треба лиш 226 голосів - то їх знайдуть) і прийняття на наступній (для чого потрібно буде вже 300 голосів - і тут виникають сумніви). Маємо те, що маємо.

Цікаво інше. Насправді механізм конституційного посилання на відповідний закон дає українській владі чималі можливості для "ручного управління" правовим статусом контрольованих на даний момент сепаратистами територій.

Оскільки закон, на відміну від Конституції, можна (і потрібно) за допомогою простої більшості в сесійному залі редагувати у відповідності до національних інтересів держави. І це той головний аргумент, який говорить про те, що згадка про "особливий статус Донбасу" має бути обов'язково в Конституції і саме так як це ухвалено - рядок про окремий закон для ОРДО та ОРЛО. Між іншим непогано було б зафіксувати в Конституції і "особливий статус" для Криму.

Справа в тому, що після повернення цих територій під юрисдикцію України вони й справді мають бути з особливим карантинним статусом. Навряд чи ті, хто зараз критикують речення в Конституцію про "особливості здійснення самоврядування" будуть сперечатися з тим, що, специфіка самоврядування в перші роки після повернення має полягати у забороні самоврядування як такого, оскільки, те що було "ЛНР" та "ДНР" потребують не самоврядування, і навіть не цивільно-військових адміністрацій, а винятково військових адміністрацій з широкими повноваженнями. Адже їм доведеться виявляти колабораціоністів та злочинців, перекривати кордон, виявляти і знищувати арсенали зброї, централізовано відновлювати зруйноване і тут мабуть не варто зв'язувати собі руки самоврядуванням. На нього прийде час, але тільки тоді, коли буде переконання, що жителі колишніх "ДНР" та "ЛНР" готові самі собою керувати. Не кожного можна допустити до голосування і на президентських та парламентських виборах. Чесно кажучи, зараз такої певності немає і стосовно "українського" Донбасу. Хтось може поручитися, що в жовтні мером Слов'янська не оберуть знову Нелю Штепу? Але тут все ж варто спробувати, адже, "українському" Донбасу потрібна своя легітимна влада на противагу Захарченкам з Плотницькими.  Подібний особливий статус в Конституції має бути передбачено і для Криму, який теж повинен пережити свій "карантин".  

Утім, зрозуміло, що такий "особливий статус" частина Донбасу та Крим отримають тільки після беззастережного повернення під юрисдикцію України. І іншого варіанту немає. Всі теревені про компроміс на основі Мінських угод - це фігури дипломатичної мови. На це серйозно не розраховують ані Росія, ані Захід, ані Україна. Всі розуміють, що Путін зробив ставку на отаку собі мляву війну на виснаження. 

Поки ж це триває конституційне формулювання про окремий закон для Донбасу відкриває широкі можливості для дипломатичних хитрощів і просто тролінгу "ДНР" та "ЛНР".  

Наприклад, одіозне "звільнення від покарання, переслідування і дискримінації осіб, пов'язаних з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей" може (і повинне) бути доповнене пасажами про те, що подібне звільнення можливе тоді - і тільки тоді - коли буде завершене розслідування дій майбутніх "амністантів" на предмет вчинення ними військових та кримінальних злочинів. І розслідування це повинні проводитися силами українських - а немісцевих - правоохоронців. Нехай навіть під наглядом міжнародних спостерігачів, тепер це модно.

А "транскордонна співпраця" "окремих районів" з Росією можлива тільки після відновлення російською стороною збитків, вчинених в ході боєзіткнень "невстановленими громадянами" Російської Федерації. Більше того, право визначати розмір збитків, завданих "невстановленими громадянами", можна покласти навіть на місцеві адміністрації - в нас же децентралізація, якщо хтось забув. Які, якщо називати речі своїми іменами, отримають можливість самостійно встановлювати розмір власних "відкупних" від московських кураторів. Абсолютно легально, у відповідності до чинного законодавства. Щось підказує, що останні явно будуть неприємно здивовані розмірами.

А "створення загонів народної міліції" можливе, приміром, тільки за умови навчання "народних міліціонерів" на базах Нацгвардії за межами Донбасу. Впродовж року, приміром - бо не можна ж довіряти вогнепальну зброю "простим шахтарям і трактористам". І до навчання можна буде приступати тільки після вже згадуваної перевірки на непричетність кандидатів на роль правоохоронців до військових та кримінальних злочинів.

В результаті російським авторам "11-го пункту" доведеться або стверджувати, приміром, що перевірка майбутніх правоохоронців на вчинення військових злочинів - це "проізвол хунти" (і виглядати навіть гірше, ніж з істерикою стосовно трибуналу по малазійському Боїнгу), або по-тихому "зливати тему".

А якщо серйозно, то всім задіяним в переговорах зрозуміло, що "особливий статус" - це лиш спосіб для сторони, яка розв'язала конфлікт, нав'язати нереалістичні юридичні зобов'язання стороні, яка від нього потерпіла. І що під російськими наперстками, на одному з яких написано "виконання Мінських угод", а на іншому - "невиконання Мінських угод" - абсолютно однакова порожнеча.