Чи варто розірвати дипломатичні стосунки з Росією

Чергову хвилю розмов на цю тему спровокував екс-представник України у політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи Роман Безсмертний.

"Україні треба не боятися застосовувати різкі кроки (розрив дипломатичних відносин з Росією, - ред.). Треба діяти і давати зрозуміти, що ці "розводки", "договорняки", до яких звикла російська дипломатія, в Україні не будуть працювати", - зазначив він.

Грюкнувши дверима у мінській переговорній групі (у чому пана Безсмертного, зважаючи на ефективність цього процесу, цілком можна зрозуміти) політик вирішив піти далі, і натякнути, що розрив дипстосунків – це не так вже й страшно. Ним можна продемонструвати рішучість України. Звичайно, подібна ідея породила чималу хвилю обговорень в соціальних мережах і роздумів „треба-не треба”. Базованих головно на емоційному сприйнятті ситуації. В той час як розрив дипвідносин – це специфічний, маргінальний, але, все-таки, доволі звичайний дипломатичний інструмент.

Процедура, яка повинна продемонструвати максимальне незадоволення однієї держави діями іншої, полягає в припиненні прямих і офіційних дипломатичних зносин і відкликанні дипломатичних представників всіх рівнів. Майно диппредставництв, в ідеалі, залишається на місті, і поміщається під охорону представників третіх, нейтральних держав.

Подробиці реалізації розриву дипвідносин описані, зокрема, у Віденській конвенції про дипломатичні стосунки від 1961 року. Починається цей процес за допомогою офіційної заяви або видання спеціального нормативного акту від найвищих органів державної влади країни.

Роман Безсмертний (фото УНІАН)

З свого боку держава перебування згідно Віденських конвенції про дипломатичні стосунки 1961 року надають необхідне сприяння для швидкого виїзду зі своєї території дипломатичного персоналу представництва і членів сімей дипломатів.

Стосовно доцільності цього кроку в україно-російських стосунках, існують різні думки. З одного боку, інтенсивність дипломатичних контактів між державами і без того близька до нуля, російського посла в Києві немає, і всю затію під назвою „україно-російські міждержавні стосунки” можна добити – щоб не мучились. Продемонструвавши, заодно, власну рішучість і незалежність.

З іншого боку, повний розрив дипломатичних стосунків не тільки ускладнить можливість комунікації між урядами (якщо бажання покомунікувати виникне – воно буде реалізовано через третю, нейтральну в конфлікті країну – як то передбачено міжнародними нормами). Він ще й залишить без консульської допомоги українських громадян на території Росії.

І не треба про „ватників” – чи навіть галицьких заробітчан, які, з дивовижною впертістю, покричавши про патріотизм, їдуть до Москви „на заробітки”.

Є люди, в яких на Росії є родичі (і не обов’язково пропутінськи налаштовані). Нерідко старі й хворі. Є люди, які працюють на проданих колись Росії підприємствах – і вимушені їздити до Москви у відрядження. Всі ці люди потрапляють час від часу у неприємності. В тому числі, наприклад, і з російською поліцією.

Звичайно, далеко не завжди їм можуть допомогти українські диппрацівники – досить згадати „кримських терористів”. Але нерідко, коли не йдеться про сплановану російську провокацію, буває й інакше.

Тому приймаючи рішення про розрив чи збереження стосунків з Росією, доречним би видавалося просто проаналізувати ефективність роботи українських консульств та диппредставництв в Росії. Скільком людям – і як – вони зуміли допомогти. І чи вартує ця допомога грошей, витрачених на їх утримання. І на тому все. Бо ні збереження, ні розрив дипстосунків на хід українсько-російського конфлікту не вплинуть рівно ніяк.

Втім, дивитись на державу – і на її дипломатичні установи – як на черговий соціальний сервіс, у нас не прийнято. Куди простіше поговорити про „гідність нації” – і попіаритись на голосній темі.