Влада

Як геогіївською стрічкою помічають територію або кому потрібен #ПАПАНАШ

Коли Росія з нав'язливої ідеї, якою вона для нас є, перетвориться на те, чим вона є насправді - на ворога

07 травня 2016, 19:00

Як геогіївською стрічкою помічають територію або кому потрібен #ПАПАНАШ

У кожної країни є своє національне свято. День Незалежності - у країн, яким незалежність далася непросто. Або День конституції - у тих, хто пройшов непростий шлях до демократії. День національного примирення і єдності - у тих, хто зумів домовитися з самим собою. Або День народження короля/королеви - у тих, хто знайшов красу в монархії або змусив монархію знаходити красу в її нинішньому становищі. День якогось особливого святого, з чиїм подвигом пов'язане щось дуже значуще для формування нації і країни, пише "Ділова столиця".

Для Росії, судячи з усього, таким днем стає День перемоги. Стає у нас на очах - тому що ще кілька років тому це було, звісно, визначне свято "зі сльозами на очах", з парадом на Червоній площі, але все ж без сакралізації, що доходить до фарсу. Можна здивуватися тому, що було обрано саме перемогу. Але, з очевидних причин, це не могла бути ані "незалежність", ані "конституція", ані монархія, чи навіть, навпаки, якесь "взяття Бастилії". Таким святом не став і День народної єдності - хоча спроби були. Але вони провалилися. А оголосити день Останкінської вежі не здогадалися. Втім - ні, справа не в цьому. А в тому, що це було б занадто чесно.

Тепер вибір зроблено: місце "головного свята" зайняв День перемоги. Вибір настільки ж виграшний, як і своєчасний. "Перемога" легко міфологізується, і в той же час все виправдовує. Переможців, як відомо, не судять - і ця "непідсудність" містичним чином поширюється на всі вічні покоління "народу-переможця". Якщо вони добре і віддано прислуговують своєму новопрославленному божеству. Всі, хто причетний до цього багатоликого "народу" - праведні, всі неправедні - непричетні. Головне - міцніше стискати в мозолястих руках благодатометр, притримуватися канонічної "звільненої" території, підкріплювати анафеми пострілами і просувати в маси у вигляді добре продаваних брязкалець - в тому числі, дуже гламурних. Чому б і ні? Якщо натільний хрестик може бути ювелірною прикрасою (я вже не кажу про архієрейські панагії) - чому не може існувати кольє у вигляді георгіївської стрічки з діамантами?

Втім, коли гламурно - півбіди. Гірше, коли хрест дає ім'я і виправдання гекатомбам і аутодафе. Те ж можна сказати і про георгіївські стрічки. Власне, вони мають таке ж відношення до перемоги над нацизмом, як жертва Христа - до хрестових походів. Справжнє призначення цього "релігійного символу" - позначати. З цією "позначальною" функцією георгіївської стрічки ми тут, в Україні, добре знайомі. Нею "позначають" і людей, і території - все, що може бути "причетним". "Позначають" в самому котячому сенсі цього слова. Саме так - по-котячому шкодливо і нахабно - позначали території Криму і Донбасу, і, в залежності від того, наскільки добре трималися ці "мітки", знаходився чи не знаходився хтось, хто готовий був вступити в бійку, приходила або не приходила війна.

У цьому немає нічого дивного і навіть просто особливого: той, хто обожнює перемогу, обожнює війну.

А от з татом Франциском, якого "помітили" колорадською стрічкою, стався звичайнісінький конфуз. Який може статися з кожним, до кого в гості прийшов котик. Він залишив мітку, а тато, будучи привітним господарем, поспішив загладити незручність - поплескав його по вухах і виголосив чергову "усі-пусі, який пухнастенький". Світ облітає пікантний знімок: тато і котик з задертим хвостом. У соцмережах - де котики на особливому рахунку - відбувається прогнозований обвал: хтось радіє, хтось обурюється, хтось кривиться від огиди, хтось знизує плечима - мовляв, що з кота взяти. А хтось з неповторною інтонацією волає з даху "#папанаш!"

У тому ж ключі "котячих міток" я б розцінювала історію про те, як Києву на алеї міст-героїв в Москві не дістався вінок. Дехто, здається, знайшов принадність у тому, що організатори демонстративно проігнорували Київ. Адже краса була. Тому, що алея міст-героїв в Олександрівському саду Кремля - збірний образ списку трофеїв, титулів кремлівської корони і дружин в імперському гаремі. Цікаво, творці цієї символічної відплати "юді-Києву" самі зрозуміли, що цим ігнором вони продемонстрували справжній сенс цієї алеї-списку? І що від війни тут - рівно нічого. Алея - це сонм "праведних", а не тих, які воювали і страждали. Те, що Київ до цього списку більше не належить, мене, наприклад, потішило. Ще б якось саму цю "тумбу" звідти прибрати... Але, гаразд, не будемо "переписувати історію" - з цим і без нас, як бачите, відмінно справляються.

Все задоволення, втім, зіпсувало наше посольство, яке кинулося виправляти "історичну несправедливість" шляхом покладання вінка до нашої "тумби". Хоча людина навіть з невеликим смаком і здоровим глуздом оцінила б і порожнечу цієї "тумби", і те, що на ній замість казенних кошиків з гвоздиками з'явилися "неформальні" букетики від перехожих. Але ні. Не оцінили. Поспішили своїм офіціозом відшкодувати "несправедливість" офіціозу їхнього.

І це, на жаль, був дуже знаковий український жест.

Наше благородне "ніколи знову" епідемічно протиставляється їхньому "можемо повторити". Наші червоні маки-рани, зрозуміло, проникливі, в той час як їхні георгіївські стрічки - фейки і котячі мітки. Ми сумуємо - вони радіють. І ми, звичайно, виглядаємо куди шляхетніше, адекватніше і гуманніше, ніж вони.

Але річ не в цьому. А в тому, що завжди і беззаперечно - "ми і вони". Не віддаючи собі звіту в тому, що "ми" зливаємося з "ними" у нерозривному пострадянському дао. Ми настільки міцно засіли в цій гегелівській єдності, що навіть коли нас "не помітили", ми кидаємося заперечувати. Якщо описати наші стосунки в романі, то він піде у продаж під значком "кислотні відносини". Це коли разом не просто тісно - смертельно небезпечно, а нарізно не те що "нудно", а нестерпно прісно. Коли "ми" набуває значення, сенсу, саме існування не всередині самого себе, а тільки в протиставленні "ним".

Ні, я зовсім не згодна з тими, хто вважає, що Росію нам слід просто "забути" і жити так, ніби її немає на карті. На жаль, вона там є. І зараз зовсім не час розігрувати страуса: війна - поганий фон для того, щоб робити вигляд, що неприємний тип "не існує". За ним потрібно слідкувати, його потрібно вивчати, прислухатися до обмовок пропагандистів, придивлятися до регіональних стрічок новин. Але при цьому абсолютно необхідно витримувати емоційну дистанцію. Або, як в нашому випадку, швидше, - карантин. Тільки тоді Росія з нав'язливої ідеї, якою вона є, перетвориться, нарешті, в те, чим вона є насправді - у ворога. Якого не потрібно ані любити, ані ненавидіти, ані проклинати, ані бажати добра - з яким потрібно просто воювати. До перемоги.

Більше політичних новин читайте на Depo.Влада

 

Loading...
Loading...