Влада

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія українських майданів

Головний радикал країни Олег Ляшко точнісінько перед місцевими виборами влаштував черговий майдан, чи навіть майданчик. Цього разу тарифний

23 жовтня 2015, 14:45

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія українських майданів

Майданна активність Олега Валерійовича підштовхнула depo.ua дослідити явище українських майданів. 

Спершу варто зазначити, що український Майдан певною мірою унікальне явище. Так, і в інших країнах відбувалися ненасильницькі, чи насильницькі революції та зміни влади шляхом активних вуличних акцій, але кількість, масштабність і сакралізація майданів в Україні призводить до того, що саме українські майдани стають еталоном кольорових революцій, а саме слово "майдан" активно входить в лексики інших мов.

Протягом 24 років української незалежності майдани відбуваються регулярно, але не всі майдани однакові, як за характером перебігу так і за наслідками. Загалом можна виокремити три типи майданів.

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія майданів - фото 1

Тип перший. Великі, або справжні майдани

Великі майдани відрізняються від інших перш за все не масштабами самого майдану, а масштабами наслідків, до яких призводять, хоча ці речі певною мірою пов'язані. Великі майдани зазвичай викликають зміну влади, іноді навіть зміни системи управління державою (якщо не кардинально, то принаймні частково), та до серйозних змін у свідомості громадян. Великі майдани розпочинаються переважно восени. Це пояснюється і активізацією формального політичного життя після зазвичай спокійного літа, і накопиченою за час літнього відпочинку соціальною енергією, і зростанням загального роздратування та невдоволеності людей через настання несприятливих погодніх умов.

Великих майданів за 24 роки незалежності було три і траплялися вони приблизно за 10 років один від одного.  Першим Великим Майданом стала Студентська революція або ж Революція на граніті, що сталася в жовтні 1990 року. За масштабами та тривалістю протестів це був аж ніяк не найбільший майдан, але студентські протести досить серйозно посприяли проголошенню незалежності України.

Тоді, нагадаємо, ще існував СРСР, і Україна, проголосивши 16 липня так званий суверенітет, все ще залишалася в складі союзу. Намагаючись зберегти "союз нєрушимий", що тріщав по швах в Москві наполягали на підписанні нового союзного договору між "братніми республіками". Саме проти цього в першу чергу і виступило українське студентство, влаштувавши голодування на Майдані Незалежності. Це голодування тривало з 2 по 17 жовтня і припинилося після того, як тодішня влада УРСР пообіцяла виконати усі вимоги голодуючих.

Другим великим майданом стала Помаранчева революція 2004-2005 років. Цей Майдан формально тривав з 22 листопада по 26 грудня 2004 року, але ядро Майдану продовжувало акції аж до інавгурації президента Ющенка, яка сталася 23 січня 2005 року. На відміну від Революції на граніті Помаранчевий Майдан був значно масовішим, широко відомим за кордоном, а саме слово "майдан" стало вживатися як синонім масових мирних вуличних акцій протесту  та оксамитової революції. Перемога помаранчевого Майдану стала завершенням цілої епохи української історії, що мала назву "Кучмізм" та закріпили багато в чому штучний та спровокований політтехнологами Януковича розкол України на проєвропейських "помаранчевих" та проросійських "білоблакитних".

Третій великий Майдан – Євромайдан, або ж Революція Гідності стався за 9 років після помаранчевого - в листопаді 2013-го і тривав по кінець лютого 2014 року. Цей майдан, на відміну від попередніх, став наймасштабнішим та найбільш кривавим в українській історії. Мирні на початку акції протесту після кривавого розгону "Беркутом" переросли у силові протистояння з використанням кийків, каміння, коктейлів Молотова. Майдан переміг, скинувши Януковича,  але ціною життів більше ста його активістів. Крім того український Майдан спровокував збройну агресію Росії проти України, яка призвела до окупації Криму та частини Донбасу, тисячі людських жертв.

Попри всі втрати можна констатувати, що Україна перемогла, вистоявши в нерівній битві з російським імперським монстром, якому так і не вдалося розколоти Україну навпіл. Путін зміг відхопити лише Крим та по половині Луганської та Донецької областей, що у порівняні з планами створення "великої Новоросії" виглядає не надто переконливо. З війною нівелювався і розкол на "помаранчевих" та "білоблакитних", який замінився розколом на "ватників-сепаратистів" і "укропів".

Отже, можна відзначити, що Великі Майдани трапляються в середньому кожні 10 років і кожен наступний Майдан, більший за попередній. Всі великі Майдани перемогли, але жоден з них не призвів до повного здійснення задуманого, і невдоволеність результатами попереднього Майдану виливається зрештою у новий Майдан, але не раніше ніж за 10 років.

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія майданів - фото 2

Тип другий. Підготовчі майдани

Кожному з Великих Майданів передували інші акції протесту більш чи менш масштабні, які були покликані стати таким собі розігрівом для суспільства. З одного боку розкачувалося суспільне невдоволення, з іншого відпрацьовувалися ефективні організаційні заходи і методологія протесту.

Перед Революцією на граніті регулярно траплялися масові акції за відокремлення від СРСР та страйки, керовані тодішньої демократичною опозицією до комуністів.

До Помаранчевої революції розігрів був більш серйозним. Перш за все це масштабна акція "Україна без Кучми" у 2000-2001 роках. Ця акція, спровокована "касетним скандалом", тривала досить довго, але згодом видохлася, не досягнувши своєї кінцевої мети – відставки Кучми.

Ще одним підготовчим майданом стала акція "Повстань, Україно!" у вересні 2002 року, організована тодішньою антикучмістською опозицією в особах лідера Соцпартії Мороза, Компартії - Симоненка та БЮТ - Тимошенко. Тоді не дійшло навіть до чогось подібного на "Україну без Кучми", але відпрацювалися усі технології, які дали результат восени 2004-го - наметове містечко в центрі Києва та синхронні мітинги в регіонах.

Отже, в 2004-му, коли другий термін Кучми сплив, суспільний запит на зміни уже набув критичної маси, що і вилилося в Помаранчевий Майдан.

Революції Гідності також передували підготовчі майдани. Найбільшими з них були Податковий Майдан та Мовний Майдан. Перший стався в листопаді 2010-го уже за півроку по обранні Януковича і тривав до 3 грудня. Приводом для протестів став Податковий кодекс Януковича-Азарова, а соціальною основою протестів стали дрібні приватні підприємці. Тоді Янукович ще не відчував себе абсолютно всесильним і не наважився на силовий розгін. Отже Майдан потроху видохся, а вже залишки його були розігнані міліцією.

Мовний майдан стався уже влітку 2012-го як реакція на скандальний закон про мови Ківалова-Колесніченка. Протести під Українським домом супроводжувалися сутичками з "Беркутом", голодуваннями і набули широкого розголосу. Проте подальшого розвитку протести не набули і в серпні залишки майдану розігнали правоохоронці.

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія майданів - фото 3

Тип третій. Майданчики

Останнім типом українських майданів є такі собі "майданчики" – протести, що не мали серйозних наслідків ані для політичної системи, ані для свідомості громадян. Такі "майданчики" можуть бути стихійними і навіть досить масовими, але нетривалими, або ж навпаки – довготривалими, але не масовими. Останні зазвичай не стихійні і організовані певними політичними силами чи навіть окремими політиками.

Як зразок масового але нетривалого "майданчика" можна згадати протести проти підписання харківських угод Януковичем і Путіним в квітні 2010-го. Обурення учасників протестів було тоді цілком щирим, але більше ніж на одну акцію запалу учасників не вистачило.

Організованим і довготривалим майданчиком став "Майдан за Юлю", який зібрався після арешту Юлії Тимошенко в серпні 2011 року. Підживлювані "Батьківщиною" протести тихенько продовжувалися аж до Революції Гідності, але ніколи не мали дуже серйозного масштабу через свою занадто "вузьку спеціалізацію" на долі одного політика до того ж з досить неоднозначною репутацією.

Ще одним майданчиком стала акція "Вставай, Україно!" навесні 2013-го. Акція опозиції  напередодні Євромайдану була доволі масовою і добре організованою, але закінчилася одразу ж після проведення, а тому не тягне навіть на репетицію справжнього Майдану.

Таким же майданчиком міг залишитися і Євромайдан, якби Віктору Федоровичу не спало на думку влаштувати студентам кривавий розгін. Звісно, критична маса невдоволення Януковичем все одно вилилася б в нову революцію, але сталася б вона швидше за все під президентські вибори 2015-го.

Згадані вище майданчики попри тим не менше внесли свій, хай і мізерний внесок у загальне назрівання революційної ситуації. Але більшість майданчиків - це події, що взагалі ні на що не вплинули, адже були цілком штучними. Їх організовували окремі політики чи політичні сили чи то задля вирішення "шкурних" питань, чи то лише заради піару.

Такі майданчики розходяться, швидше ніж збираються, не залишаючи майже ніякого сліду в історії. Частіше за все такі майданчики збираються уже після Великих Майданів, використовуючи суспільну протестну інерцію. Так, після Помаранчевого майдану то тут то там розпочиналися міні-майдани заради посади того чи іншого політика.

А цього року, після Революції Гідності, ми стали свідками "Кредитного майдану", "Шахтарського майдану", протестів 31 серпня під Верховною Радою "День гніву", щотижневих майданчиків обдурених вкладників, тощо. Всі вони видають себе за "Третій Майдан", який знесе нову "злочинну владу", але на ділі виявляються одноразовими акціями, організованими під інтереси конкретних політиків. Ляшківський "тарифний майдан" з їхнього числа. Власне, кілька місяців тому свій "тарифний майдан" намагалася влаштувати і Тимошенко, але про цей протест уже майже ніхто не пам'ятає.

Чи варто чекати Четвертого Майдану, або Коротка історія українських майданів - фото 4

Клікніть, щоб розгорнути

Чи буде четвертий Великий Майдан

Аналіз усіх українських майданів наштовхує на висновок, що Четвертий майдан станеться неодмінно, але не раніше 2020 року. Такий прогноз цілком імовірний, якщо нова влада повторюватиме помилки попередників. Не складно помітити, що Великі Майдани розпалювалися лише тоді, коли не існувало демократичних механізмів зміни влади. 1990-го ще була радянська система і демократія лише розбудовувалася як така, 2004-го люди масово вийшли на Майдан лише після нахабних і очевидних фальсифікацій на виборах президента, а 2013-го поштовхом для Майдану стало побиття студентів, яке засвідчило, що Янукович задля збереження влади не зупиниться ні перед чим і сподіватися на вибори просто наївно.

Отже, якщо в Україні врешті нормально запрацює система політичних і соціальних ліфтів через вибори, то ніякі майдани більше просто не будуть потрібні. Їхню функцію почне виконувати волевиявлення через вибори. Тому і не отримали масової підтримки спроби "майданити" на тарифах ані від Ляшка, ані від Тимошенко. Бо ці політики присутні у владі і мають усі можливості відстоювати свої позиції та впливати на прийняття державних рішень.

Таким чином шлях залишити майдани в історії досить простий - не треба намагатися захопити владу раз і назавжди. В новітній українській історії це ще не вдавалося нікому. І лише два президенти з п'яти досиділи свої терміни до кінця - Кучма та Ющенко, і лише один з них спромігся аж на два терміни. Тож ні і кого не має бути ілюзій, що стати українським Лукашенком, Путіним чи Назарбаєвим взагалі можливо.

Більше новин політики читайте на Depo.Влада

Loading...
Loading...