Країна інвалідів. Чому українцям потрібен інший Бальцерович

З економістами, а тим більше з реформаторами, все абсолютно аналогічно, хоча самі вони ніколи ні в чому подібному не признаються, швидше, навпаки - будуть рвати сорочку на грудях, переконуючи публіку в універсальності законів економічної науки, які їм вдалося зрозуміти.

Роздвоєння Бальцеровича. Один в Польщі, інший - в Україні

Запрошення зарубіжних фахівців восени 2014 року викликало справжній фурор, мовляв, ось тепер, нарешті, реформи повинні зрушити з місця. Пізніше ще більше надихнула прагнувших до кращого життя українців поява в урядових коридорах польського реформатора Лєшека Бальцеровича. Цей вже точно знає, як досягти успіху!

Втім, час минав, в численних інтерв'ю розповідали про необхідність боротьби з корупцією, макроекономічну стабілізацію, дерегуляції, приватизації та ліквідації спрощеної системи оподаткування, як хитрого механізму, використовуваного великим бізнесом для ухилення від оподаткування, а прорив все ніяк не наступав.

Тепер професор Бальцерович заговорив про те, що нинішній, 2016 рік, останній, коли можна реалізувати реформи в Україні, що м'яко кажучи досить таки сумнівно, тим більше, що на дворі вже жовтень місяць, скоро Новий рік, а якихось глобальних реформ ми ще в очі не бачили, і можна побитися об заклад, що до 31 грудня їх точно не буде.

Виникає питання, а в чому власне проблема? Чому блискучий економіст, рішучий реформатор, політичний боєць Лешек Бальцерович опинився в досить таки дивній ситуації? Відповідь проста - саме тому, що в Україні, тому, що не в своїй країні.

Це в Польщі розмірковуючи про те, що заважає розвиватися економіці, Бальцерович може прямо сказати, що його батьківщина нагадує йому країну інвалідів, де кожен поляк тільки і мріє отримати якусь соціальну виплату з бюджету.

"З чим найчастіше асоціюється держава в Польщі? З підтримкою. Ніби ми складаємо товариство інвалідів. Буду тиснути на державу, щось і мені дістанеться", - розповідав Бальцерович у своїй автобіографії.

Нація перетворилася в співтовариство лобістських груп, кожна з яких намагається побільше вичавити з бюджету. Це сказано жорстко, але таке можна (і потрібно) говорити тільки співвітчизникам.

У чужій країні вихід на сцену з такими заявами буде сприйнятий, м'яко кажучи, як рецепти представника колоніальної адміністрації. Про те, що у шахтарів не повинно бути привілеїв, теж необхідно говорити своєму, місцевому політику. Як і про необхідність приватної власності на землю, і про підвищення пенсійного віку. Але говорити це повинен український політик.

Навіть більше, якщо всерйоз братися за реформи, доведеться сказати українцям дуже неприємні речі, які зачіпають національне самолюбство. Наприклад про те, що останні як мінімум 500 років ми в розвитку економіки відстаємо від Заходу. І поки не зробили нічого, щоб скоротити дистанцію.
І балачки про європейські цінності тут взагалі ні до чого. Щоб наздоганяти Захід треба рости швидше, ніж він. З планами зростання в 3% в майбутньому році (і це ще вилами по воді писано) ми навіть на своєму місці не зможемо залишитися. Тому, що Польща зростає швидше. Щоб наздоганяти, треба більше працювати. Про п'ятиденний робочий тиждень і ситуації, коли кожен третій день в році в Україні є вихідним, треба забути років так на 20-25.

Цього Бальцерович в Україні теж не скаже. Зате раз по раз він говорить в Польщі, що категорично проти заборон на роботу у вихідні, законодавчих обмежень трудового тижня і т.д.

"Заборона працювати більше - це різновид рабства. Найважливіше, щоб люди мали можливість вибору, хто хоче працювати менше, будь ласка, але він і заробить менше", - говорить Бальцерович у Польщі. Ясна річ, що подібний заклик з вуст іноземця українці не сприймуть. Навряд чи зрадіють і своєму, але чужого точно не зрозуміють.

Пропозиції, наприклад, щодо того, що державі менше треба втручатися в економіку в Україні, взагалі виглядають підозріло. Як це так? Олігархи ж зовсім пустяться берега ... Як же без контролю? Як видатне досягнення постреволюційної економіки представлено у нас Prozorro і закупівлі за найнижчою ціною, мовляв, економія etc. Тим часом, розмірковуючи про те, що відбувається в економіці Польщі, Бальцерович задається питанням, а чому на держзакупівлі перемагає товар з найнижчою ціною? Адже підприємець, та й просто пересічний обиватель, далеко не завжди вибирає найдешевше? І тут же відповідає: страх перед прокуратурою. Тобто, краще купити непридатний товар, але тільки щоб у прокуратури не було формальних підстав причепитися. Аналогічна ситуація з державно-приватним партнерством, на яке і у нас, буває, покладають великі надії, але погано працює воно в Польщі, а у нас - тим більше. Чому? Та тому, що страшно. На кожному кроці треба думати не про справи, не про те, як краще, а як би чого не вийшло і не прискакали прокурорські працівники викорінювати порушення.

Загалом, чим більше державного втручання в економіку, тим повільніше все рухається, поки не скочується на рівень застою. Ідея Бальцеровича в 1989 році в Польщі полягала саме в тому, щоб рухатися швидше необхідно, щоб держави в економіці було менше. Наздогнати Німеччину, припинити 300 річне відставання від Заходу. За рахунок чого? Відомо, що країни з меншим держсектором зростають швидше. Отже треба скоротити участь держави в економіці, обмежити можливості політиків впливати на прийняття економічних рішень, забезпечити стабільну валюту і прибрати все, що обмежує працю. Люди повинні більше працювати, заробляти, збирати і інвестувати. Усе! Нічого більше в реформах Бальцеровича немає. Зробити щось подібне в Україні будучи іноземцем, він не може.

Шляхом Доллі

Український політичний клас також побоюється реформ в стилі Бальцеровича і на те є кілька причин. По-перше, існує цілком обгрунтована думка, що це буде політичне харакірі (або сходження на Голгофу), а українські політики розумні, все розуміють, тому або мовчать, або розповідають байки, як незабаром все виправиться. По-друге, є казка про те, як по справедливому поділити гроші олігархів і перемогти корупцію. Можна, звичайно, спробувати, але немає ані найменшого сумніву, що після поділу абсолютна більшість українців буде бідніша, ніж до його початку.

І по-третє, українська еліта - це ж не якесь дворянство з блискучою освітою, пам'яттю предків, це плоть від плоті маленьких українців. Вона така ж. З точно такими ж уявленнями про працю, економіку, капіталізм, справедливість а також мрією про заслужений відпочинок. Як до, так і після революції, основні економічні ідеї української еліти оберталися в основному навколо наповнення бюджету, підвищення пенсій і зарплат, правильного (для своїх) розподілу видатків бюджету, скасування пенсійної реформи, ну і зниження цін на енергоносії після ліквідації корупційних схем.

Після перемоги революції, захоплення Криму Росією і початку вторгнення російських "гібридів" на Донбас, ідей більше не стало, але про скасування підвищення пенсійного віку і зниження ціни на енергоносії мова більше не йшла. Втім, ідея про те, що треба більше працювати, державі менше втручатися в економіку, збалансувати бюджет (не на вимогу МВФ, а тому, що так треба), не з'явилася. І від того, що професор Бальцерович гуляє коридорами будівлі Кабінету міністрів і розповідає про принади макростабілізації і дерегуляції, навряд чи з'являться. Доведеться чекати, поки хтось із представників українського політичного класу дозріє. Або звернутися за допомогою до талановитих українських біологів і клонувати професора Бальцеровича, як овечку Доллі, щоб з'явився, нарешті, хтось місцевий, хто зможе повідомити українцям дуже неприємну звістку, що працювати доведеться більше, відпочивати менше і розпочати гонитву за Заходом.