Українці дивляться на Ризький саміт як на "однорукого бандита"

Дадуть - не дадуть. А якщо не дадуть - то чи скажуть, коли дадуть. А про європерспективу скажуть чи не скажуть? Чи може скажуть, що нема? Ні такого не скажуть, про таке дипломатично промовчать. А дати, чіткі дати будуть - чи знов все забалакають?

Рішення самміту українці очікують, як ігроман виграшної комбінації на автоматі. Хоча ні, не зовсім. Бо за невдалу комбінацію у віконечку "однорукого бандита" гравці, як правило, звинувачують все-таки свій нефарт. Ну, чи там сусідку з порожнім відром, чорну кішку чи ще щось цілком об'єктивне. А в нас напоготові тільки кричалки про "фрау Ріббентроп", "запроданців" і "всьопропало".

І якось так виходить, що вся відповідальність за "виграшну комбінацію" лягає, з точки зору української влади, на "наших європейських партнерів". Які повинні продемонструвати "політичну волю". І оцінити, звичайно, страждання, перенесені Україною "заради Європи".

Чому "за Європу" страждали українські військові, волонтери та мирні мешканці прифронтових територій, але не захотіли постраждати люди, відповідальні за виконання (чи, радше, в нашому випадку - невиконання) другої фази Плану дій з візової лібералізації - історія мовчить.

Широка публіка готова, звичайно, додати до списку відповідальних президента з прем'єром. Хоча розповісти про те, чому не спробувала повпливати на них хоч кілька місяців тому - коли стало зрозуміло, що виконання європейських вимог провалюється чи саботується - теж не готова.

Звичайно, з 15 критеріїв, за якими оцінювалося виконання Україною другої фази Плану дій з лібералізації візового режиму, 10 "виконані" або "майже виконані", певний прогрес є і у виконанні ще чотирьох - боротьбі з організованою злочинністю, торгівлею людьми, захистом національних меншин і наданням притулку. Але "запобігання корупції та боротьба з нею" перебуває там, де всі ми його добере бачимо...

Натомість пояснити, якого дідька європейці повинні дозволити безвізовий в'їзд до себе громадянам країни, де йде війна, звідки може піти потік біженців, нелегальних мігрантів з третіх країн, не рахуючи зброї, наркотиків і чого завгодно ще (всі ж знають, як і за скільки фура проходить наш східний кордон, нє?) - не готовий ніхто. Особливо якщо зважити на той факт, що влада тої країни не рветься виконати навіть простий список формальних вимог.

Тому в української і європейської сторони на саміті, схоже, складається певний когнітивний дисонанс. При якому українська сторона відчуває себе мучеником за Європу, якого в Європу-то і не пускають. Натомість європейці не розуміють, чому потопельник, якому вони ніби й кинули рятувальне коло (ну, як зуміли так і кинули, що поробиш) - вперто відмовляється рухатись до якогось порятунку, і чекає, поки з брудної й холодної води якимось чарівним, магічним чином опиниться в джакузі темно-синього кольору з золотими зірочками на стінах.. "Невже вони думають, що ми все робитимемо за них? - з жахом думають брюссельські й берлінські пасіонарії, які навіть справу захисту власних столиць від СРСР ще кілька десятків років тому скромно передоручали американським партнерам. - Ні, так добре їм не буде".

А от про що думає наше керівництво, пам'ятаючи що отримало кредит довіри від населення в обмін на обіцянку швидкої євроінтеграції , і чи думає про щось взагалі - сказати складніше.

Хоча все це, звичайно, подробиці. Цікаво інше - на скільки все-таки відкладуть можливий безвізовий режим...