Чому "єлисаветградці" мають право називатися хоч "мухо..."

Ситуація з перейменуванням Кіровограда дійшла до межі, за якою дія здорового глузду завершується. Після мітингів "за Єлисаветград" і "за Інгульськ", кордонів міліції, побитих мікрофонів і носів, "року святої Єлизавети" (від причин проголошення якого Елішеба, мати Іоанна Хрестителя, мала б не раз поворушитись в труні) і кілометрів, кілометрів гидких сварок у Фейсбуці, вчора Кіровоградська міська рада звернулася до парламенту з пропозицією відтермінувати перейменування Кіровограда до ухвалення законодавства про місцеві референдуми.

Таке рішення, хоча, формально, і є демонстрацією відданості ідеалам "прямої демократії", чомусь більше схоже на намагання ухилитись від проблеми, ніж її вирішити. Бо зрозуміло, що до 21 травня 2016 року, коли в Україні має завершитись перейменування вулиць і міст, парламент з місцевими референдумами не розбереться. А те, що місто при такому розкладі взагалі залишиться Кіровоградом, міськраду особливо не хвилює.

Суть конфлікту довкола перейменування проста. Частина громадян, які хочуть повернути місту історичну назву часів утвердження російського впливу в регіоні, схоже, просто "образились на центр", який "збирається прийти і повирішувати як жити кіровоградцям" (Єлисаветградцям? Інгульцям? Ексампейцям? Ні, то не інопланетяни, то одна з раніше запропонованих назв). І цих громадян не хвилює той факт, що момент і предмет для утвердження своїх прав вони вибрали не зовсім відповідний. Вони хочуть продемонструвати "децентралізацію в дії" – і мають на те певне право.

Ще якась частина, безумовно, має сентимент до російсько-імперського минулого. Що ні разу не розумно і зовсім не патріотично. Але стосунку до "комуністичного минулого", раз і назавжди порвати з яким вимагає закон, російська цариця таки не має, себто формально вимоги законодавства виконуються, і заперечувати проти вибору громадян є моральні, але не юридичні підстави.

Тим паче, що по російських мірках Єлизавета Петрівна була, можна сказати, цілком ліберальною правителькою. Ну, там університети засновувала, скасовувала смертну кару й побиття батогами, і всіляко продовжувала "рубати вікно в Європу" за завітами Петра І. Навіть гетьманство українцям відновила – з братом свого чоловіка на чолі. Ліберальний варіант "керованої демократії", скажемо так.

Натомість решту патріотичних громадян України сприймають бажання зберегти назву "Єлисавтеград" як низькопоклонство перед країною-агресором і її отруйними і небезпечними історичними міфами. І теж до певної міри мають рацію. Досить подивитись на Губарєва з його табличками, який норовить "записати в новороси" Кіровоградщину. І перейменування на Єлисаветград тільки додасть йому в цьому бадьорості.

При тому, хоча боротьба з російськими міфами – річ хороша і вкрай потрібна, хотілось би припустити, що коли українське місто хоче називатись іменем святої покровительки російської цариці – то це його природне право. Яке всім решту, як не крути, треба оберігати.

Таке саме, приміром, як в гомосексуалістів – ходити маршем по Хрещатику. А у Правого сектору – говорити всілякі нетолерантні речі. Утримуючись лиш від прямих закликів до насильства, звичайно.

Всіляка спроба відібрати будь-яке з цих прав – це будівництво нового СРСР. Незалежно від того, яким кольором той новий СРСР буде пофарбований.

Для з'ясування того, що саме направду хочуть кіровоградці, треба влаштувати – ну, нехай не місцевий референдум – а просто опитування. Але з дотриманням прозорості і всіх процедур, прийнятих при класичному голосуванні.

При тому щоб спостерігачами на тому опитуванні стали всі охочі – патріотично налаштовані дописувачі Фейсбуку, бабці з іконами святої Єлизавети, бійці добробатів і "московські попи". При бажанні можна запросити Суркова і Нуланд. В такий спосіб можна з'ясувати справжні бажання мешканців міста. При тому область цілком можна назвати й Інгулецькою не залежно від результатів міського опитування. Живе ж Волинська область із центром у Луцьку – і нічого страшного. А відсутність "єлисаветградського регіону" на мапі України виб'є бодай частину уявних аргументів у новоросів.

Результати ж місцевого опитування повинні бути реалізовані у зміні топоніму. З яким мешканцям міста на ріці Інгул, заснованого російською імператрицею Єлизаветою, доведеться жити довгі роки. Ця назва завжди нагадуватиме їм про їхній вільний вибір, даючи можливість ним гордитись, соромитись, чи змінити від гріха подалі. При тому поняття "сором" не повинне бути абстрактним. Особливо стосовно тих, хто задля дещиці рейтингу в регіоні підтримує всю відверто сумнівну затію. В перших рядах таких "ситуативних прихильників Лісапетграду" слід згадати про Андрія Райковича - висуванеця "Блоку Петра Порошенка", до речі. Поведінка якого має вплинути не тільки на ставлення до нього особисто – але й до всієї політичної сили, яка публічним мовчанням стосовно промов свого висуванця, фактично, їх схвалює.