Чому Тимошенко і Ляшко виступають проти Луценка-прокурора

Прокурори – найбільш недоторканна каста в країні. І ця каста має найвищу повагу до своїх попередників. Прокурорські досі з пієтетом ставляться до Потебенька, Піскуна та навіть Шокіна з Кузьміним. Це не можуть не знати всі ті, хто зараз говорить, що систему можна очистити зсередини

Чому Тимошенко і Ляшко виступають проти…

"Демократична та європейська опозиція" в особах Садового, Тимошенка та Ляшка, які говорять про юридичну освіту та прокурорський досвід так необхідний для керівника ГПУ, зараз якраз стоять на позиціях недоторканості прокурорської касти. І "єврооптимісти" та Саакашвілі просувають в генпрокурори Горбатюка, який є плоть від плоті прокурорський. Зрештою, як і той же Касько. Насправді, в позиції "опозиціонерів" є одна велика невідповідність – всі вони кричать, що суддів треба звільнити всіх і відразу, бо судову систему треба очистити повністю. В прокуратурі точно така ж ситуація, але в силу політичної кон'юнктури, "опозиція" кричить про те, що такі самі зміни призведуть до колапсу.

Наразі головним кандидатом на пост генпрокурора залишається Юрій Луценко, головною перевагою якого перед тими ж Горбатюком є саме "непрокурорськість". Depo.ua спробував проаналізувати позитивні та негативні аспекти Луценка як генпрокурора.

Позасистемність

Перша і головна перевага Луценка як кандидата в генпрокурори – це його неналежність до прокурорської касти. Ні для кого не секрет, що прокуратура в Україні протягом усіх 24 років незалежності була річчю в собі, закритою кастою, яка свою кастовість запопадливо берегла, не допускаючи до святая святих людей ззовні. Результат цієї кастовості ми спостерігаємо сьогодні – не полишає враження, що при розслідуванні гучних справ прокурори керуються внутрішньосистемною логікою, а не державною. Не виключено, що саме тому усі гучні справи якщо не заминалися остаточно, то просувалися дуже і дуже повільно. Це стосується і справи Гонгадзе, і отруєння Віктора Ющенка, і останні гучні справи щодо розстрілів на Майдані, чи діамантових прокурорів, чи радикала Мосійчука або "укропа" Корбана.

Крім того замкненість на собі зробила з прокурорів мало не єдину недоторкану когорту українських службовців. В Україні судили і народних депутатів, і суддів, і міністрів, і прем'єрів, але жодного засудженого високопоставленого прокурора згадати неможливо. Ситуацію могла б виправити справа "діамантових прокурорів", але її перспективи за умов керування ГПУ "білою кісткою" прокурорських виглядають не надто оптимістично.

Досвід Шокіна яскраво продемонстрував, що прокурорська людина, щось змінювати в цій системі не здатна, та й не надто хоче, то ж, єдина можливість поламати цю систему – це призначити людину ззовні.

 Управлінський та життєвий досвід

Луценко не може не розуміти, що глибокі юридичні знання йому за великим рахунком не потрібні, адже особисто здійснювати слідство генпрокурор вочевидь не буде. Для Луценка головним пріоритетом роботи має стати підбір кадрів, і також не з прокурорської тусівки. Якщо Юрій Віталійович знайде десяток молодих та енергійних "важняків", які зрушать з мертвої точки резонансні справи та 25 таких само обласних прокурорів, генпрокурорство Луценка уже можна буде вважати успішним.

Головна проблема Луценка полягає в тому, що піти за тією ж системою, яку він апробував в МВС в прокуратурі віне зможе. В МВС він майорів піднімав до генеральських посад і люди готові були рити землю. В прокуратурі система інша – людина з майорської посади буде продовжувати слухатися попередника (та сама історія в судах). Тому треба глобально міняти всіх і вся. І саме пошук кадрів – головний виклик для Луценка, який говорить, що готовий до цих змін.

Правда, що стосується досвіду керування МВС, то до Луценка можуть бути претензії щодо відсутності глобальних змін у цій структурі, але не можна не відзначити, що Юрій Віталійович був вочевидь більш ефективним міністром внутрішніх справ, ніж його попередники та наступники – Сергій Кравченко, Анатолій Могильов, Віталій Захарченко тощо. До того ж під час своєї роботи в МВС Луценко неодноразово скаржився, що в першу чергу ефективно працювати МВС заважав генпрокурор від Партії регіонів, отже тепер він матиме чудовий шанс довести свою тодішню правоту.

 Стосунки з президентом

 Луценко без сумнівів є представником команди президента Петра Порошенка і називати його рівновіддаленим від центрів політичного впливу, як того вимагають від майбутнього генпрокурора деякі політики та громадські активісти, аж ніяк не можна. Але, якщо дивитися на речі реально, то абсолютно незалежний ні від кого генпрокурор – це нереально (той самий Горбатюк також є висуванцем певних політиків і називати його незалежним – це відверто брехати). Реальна незалежність будь-якого керівника правоохоронної структури забезпечується системою стримування та противаг, яка вибудовується десятиліттями, а не наявністю чи відсутністю особистих симпатій чи професійних стосунків.

Тим не менше, попри належність до президентської команди, Луценко є досвідченим, сформованим та самодостатнім політиком,  як би до нього персонально не ставилися, і його робота міністром в часи конфлікту Ющенко -Тимошенко продемонструвала, що він не просто слухняний виконавець волі патрона. То ж побоювання, що Луценко в ГПУ буде аватаром Порошенка все ж таки, м'яко кажучи, перебільшені. Крім того, політична вага Луценка та наближеність до президента може дозволити Юрію Віталійовичу пролобіювати збільшення зарплат для молодих юристів не з прокурорів, яких він захоче найняти на ключові позиції.

З іншого боку, Луценко в першу чергу політик і політична діяльність є для нього основною і головною, а отже, головна проблема для Луценка-прокурора – не перетворити ГПУ на політичний майданчик для піару.

 Репутація

Юрій Луценко, звісно, має досить неоднозначну репутацію в Україні, виною тому його любов до не надто серйозних і не завжди політкоректних (хоча іноді і досить влучних) дотепів. Тим не менше, за спиною у Луценка немає якихось серйозних корупційних скандалів чи, тим більше, політичних зрад. Кримінальна справа часів Януковича, за якою Луценко відсидів два роки, виглядала відвертою політичною розправою і, відповідно, виборця ні в чому не переконала, а вихід з Соціалістичної партії під час "зради Мороза" був швидше ознакою вірності власним переконанням, ніж політичним пристосуванством. Отже Луценко один з небагатьох представників вищого ешелону наших політиків, який примудрився не те щоб зовсім не забруднитися, але забруднитися менше інших.

І останнє. Два роки тому, якби хтось спитав у щойно звільненої Тимошенко, чи хоче вона бачити генпрокурором Луценка, вона б з трибуни Майдана закликала б всіх голосувати за Юрія Віталійовича. Чи готовий був би Олег Ляшко голосувати за Луценка-прокурора, якби першим замом пропонували когось із його людей? Він би кричав про заслуги Луценка більше ніж, він кричить про село, яке гине. Але місце сидіння визначає політичну позу. Сьогодні ні Тимошенко, ні Ляшку, ні Садовому Луценко генпрокурор не потрібен. І не тому, що вони бояться політичних розправ. І не тому, що вони вважають, що він не зможе боротися з корупцією. Їх цікавить лише система противаг. І реформи зі злочинністю не мають до цього жодного значення.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme