Влада

Як Анкара з татарами втерла носа Києву

Відсутність стратегічного осмислення питання про повернення Криму призводить до того, що на практиці Україна в цьому питанні намагається йти у протилежні боки

28 грудня 2015, 15:00

Як Анкара з татарами втерла носа Києву

Впродовж останніх тижнів українсько-турецькі стосунки переживають справжній розквіт. Єднання йде на всіх рівнях – від успішних переговорів про зону вільної торгівлі й відправку торгівельних місій до Анкари – і до дешевих турецьких цитрусових на прилавках українських супермаркетів.

На цьому безумовно динамічному і позитивному тлі якось трохи неприємно різанула око справдешніх патріотів новина про тещо міністерство оборони Туреччини пообіцяло надати військову підтримку українському добровольчому батальйону імені Номана Челебіджихана.

Ні-ні, мова не йде ні про F-16, ні про ятагани. За словами одного з організаторів блокади Криму Ленура Іслямова, батальйон у складі 560 осіб отримає від Туреччини обмундирування, щоб "охороняти кордони Криму". Поки що – ззовні.

Втім, схоже, неприємно зачепила ця новина українців зовсім не тому, що турків запідозрили в бажанні забрати Крим собі. Хоч турецька політика й не обмежується військовою "гуманітаркою" добровольцям – Анкара, наприклад, сприяє виробленню стратегії "дерусифікації" Криму в середовищі аналітичних центрів.

На подібному тлі особливо чітко прозирає фактична відсутність в Україні якоїсь скільки-небудь адекватної стратегії подальшого співіснування з Кримом.

Організатори енергетичної блокади, якщо аналізувати офіційну позицію України, чи то трошки герої, чи то злегка злочинці. Посадовці не втомлюються повторювати про необхідність "повернути Донбас та Крим" – але скромно мовчать про засоби.

Бо з одного боку, є офіційна позиція, яка передбачає "збільшення ціни" окупації Криму для Росії, не раз озвучена українськими офіційними особами. Ця позиція формально цілком узгоджується з аналогічною політикою США та ЄС. Енергетична, продуктова, транспортна, і яка завгодно ще блокада в рамках такої позиції – обов’язок державних органів, які виконують його недостатньо жорстко, покладаючись при тому на ентузіастів-волонтерів. В тому числі й тих, яким обмундирування надсилає Туреччина, а не Київ.

З іншого боку, українська влада трошки менш офіційно, але не менш рішуче констатує той факт, що без бажання мешканців Криму та Донбасу жити в Україні реінтеграція цих територій видається не надто ймовірною. "Якщо говорити чесно, то без бажання людей і в Криму, і на Донбасі жити в єдиній країні, поділяти єдині цінності і розділяти відповідальність – нічого не буде". Це не з сайту сепаратистів і не з промови Путіна. Це заява заступника голови адміністрації президента України Валерія Чалого.

Проблема в тому, що "збільшення ціни окупації" і "єдині цінності для возз'єднання" – це дві взаємовиключні стратегії. Блокада не сприяє спільності цінностей. Справедливості заради варто зазначити, що реалістичність першої з них показала реальність, а друга залишається, скажемо м’яко, чисто теоретичною.

Ні, звичайно, якісь напрацювання стосовно можливого повернення Криму ведуться – хоч би й силами Національного інституту стратегічних досліджень – і його керівника, Володимира Горбуліна. Чи, наприклад, громадських організацій, в першу чергу – Майдану закордонних справ. Які, як і личить теоретикам, висувають різні гіпотези, і періодично сваряться між собою. При тому суть теперішніх пропозицій зводиться або до прямого використання збройної сили, або до якогось міфічного "збільшення привабливості перебування у складі України", яке повинне згуртувати мешканців Криму і забезпечити швидкий і незворотний відступ росіян. Той факт, що історія поки не знає успішного мілітарного повернення окупованих Росією територій – рівно як і "гуманітарного" сценарію такого повернення – теоретиків не зупиняє.

Звичайно, прямо визнати те, що Крим втрачено, ймовірно, на десятиліття – неприємний удар по патріотичному самолюбству як керівництва держави, так і громадськості. Проте таке визнання цілком могло би стати рушійною силою для далеко ефективнішої державної політики у сфері подолання наслідків цієї втрати.

Починаючи від автономних округів, створених спеціально для комфортної репатріації та реінтеграції кримських татар, у поєднанні з програмами збереження та підтримки культурного спадку репатріантів, організації їх самоврядування та десятків інших речей, які нормальна держава, котра не змогла захистити своїх громадян, мала би зробити негайно. І закінчуючи хоч якимось практичними кроками, які мали б на меті полегшити переїзд з Криму на материк усіх, хто втомився від "дивного нового світу". Подібні кроки були б куди достойнішими, ніж роздуми на ту тему, "коли ж в Криму зрозуміють, що з Україною було краще" – і кинуться з транспарантами на російських окупантів.

А поки що кримськотатарських добровольців, котрі блокують півострів, обмундировує і підтримує Анкара. Українці натомість думають, до чого це може призвести.

Більше новин політики читайте на Depo.Влада

Loading...
Loading...