Чому режисер виступу Порошенка не отримає Оскар

Той факт, що під час першої цього року прес-конференції президент України не сказав нічого нового, якби і не дивує. Схоже, не для того ця прес-конференція і задумувалась. Просто народу країни, втомленому довготривалими святкуваннями, вирішили нагадати, що в країні є президент.

Нагадали, звичайно. Але захід, який, напевно, задумувався як вдалий піар, чомусь таким не вийшов. Звичайно, президент старанно звітував "про надої та урожайність" – зростання зарплат військовослужбовців та скорий безвізовий режим з ЄС. Навіть резонансний закон в прямому ефірі підписав. Але відчуття "перемоги" у нього, схоже, чомусь не було. Як не було його і в аудиторії – хоч прямої, хоч опосередкованої, яка дивилась чисельні трансляції.

В чому причина? Здавалось би, на всі гострі питання знайшлись сякі-такі відповіді, обличчя вдалось зберегти, та й певні успіхи, як не крути, все ж є. Нехай навіть до цих успіхів спричинилась не стільки держава з президентом – приводи для радості наявні. Чому ж все вийшло так похоронно і пласко?

А причина, схоже, в тому, що сьогодні перед камерами і диктофонами в Петра Олексійовича вийшла не жива і розгорнута картина українського повсякдення, яку, здавалось би, добре озирати з високого президентського крісла, а компендіум досягнень, додати до яких якісь нові штрихи він ніби вже й не в стані.

Особливо добре помітно стало це під час відповіді на останнє питання про "українську мрію". Яке, коли прозвучало, видалось якимось зрежисованим і неоковирним. Але коли президент спробував на нього відповісти – стало зрозуміло, що питання не режисували. Бо відповісти йому було нічого. Звичайно, Порошенко з серйозним видом почав говорити про важливі речі – асоціацію з ЄС, відкриття ринків та інвестиції. Але все це не може бути мрією. Це – технічні моменти, хай і важливі, а не "мета проекту Україна".

А загалом, склалось враження, що Порошенко просто підсумовує все зроблене – чи те, що було задекларовано як зроблене – і констатує, що з усього цього можуть бути якісь наслідки. Навіть позитивні.

Але подібний підхід був би добрий для останньої прес-конференції на посаді. Чи для чогось на кшталт останньої доповіді Обами перед Конгресом. А з вуст президента, який ще більш ніж три роки збирається керувати державою в цей божевільний час смертельних небезпек і карколомних можливостей, хотілось би все-таки почути не тільки про "беззаперечні успіхи", але й про якісь плани на майбутнє, амбітніші та дієвіші, ніж "надія на великі інвестиції". Не кажучи вже про те, що визнання певних проблем в функціонування державної машини – вкупі з роздумами про шляхи їх вирішення – привернуло би виборця до Порошенка куди краще, ніж дещо нервові констатації того, що все буде добре.

І якщо в деяких випадках – на кшталт ситуації з тихим затягуванням імплементації Мінських домовленостей – відсутність вербалізованих планів на майбутнє, можливо, і є правильним тактичним ходом, оскільки плин часу грає на користь України, то в деяких – особливо пов’язаних з економічним розвитком, "майже завершеною деолігархізацією" чи потребою наростити ефективність коаліційного уряду – затягування може стати фатальним не тільки для Порошенка, але й для цілої країни.

Тричі на біс закликавши всіх до оптимізму на сьогоднішній прес-конференції, сам Порошенко виглядав ні разу не оптимістично. Він виглядав знервованим і невпевненим в майбутньому чоловіком. Не залишається нічого іншого, як понадіятись, що подібний вигляд – результат надто добре проведених свят, а не картина, якою ми будемо тішитись іще три роки.